Розділ 33. Сиве поле, чорний дим

- Московське войско стоїть недалеко від Любара, передові загони йдуть туди. – відчеканив розвідник – молодий, високий поляк у бойовому обладунку, та обвів твердим поглядом присутніх.

Єжи Любомирський, Станіслав Потоцький, Ян Собеський, Ян Клопотовський, Ян Сапєга, Іван Виговський, нуреддин-султан Мурад Гірей та царевич Сафа Гірей. Цвіт польської армії та син і племінник кримського хана. В бойових обладунках, зі сріблястими кірасами. Вони знаходились у похідному наметі польського табору, неподалік Старого Острополя, та уважно слухали розвідку. Несподіваний шанс, удача, фортуна - хто як назве - повернулась раптово до них обличчям та надала унікальний подарунок у вигляді передових загонів Шереметьєва, які навіть не підозрювали про присутність противника. З найближчого пагорба можна було спокійно спостерігати за їх бравим маршем у бік Любара.

Найстарший з присутніх – коронний гетьман Станіслав «Ревера» Потоцький стояв на торці стола та уважно слухав розвідника, звіряючись з картою. Його широкі плечі та міцна статура були закуті у ковані золотою ниткою бойові обладунки. Вигляд він мав грізний завдяки сегментованим крицевим наплічникам, що робили його статуру ще більш кремезнішою. Залізні рукавиці лежали поруч. Обличчя порізане численними зморшками, мов хто протягнув ріллю навесні, борода посріблена віком, а голова зрадливо блищала, оголюючи ділянки черепа з помітно прорідженим сивим волоссям. Проте очі продовжували горіти тим вогнем, що пам’ятає десятки військових кампаній.

Поряд нього стояв польний гетьман Єжи Любомирський. Виглядав молодше Потоцького, не менш грізно, та більш помпезно. Його обладунок з гофрованої сталі був відполірований до дзеркального блиску, кіраса прикрашена гравіруванням з гербом роду. Поверх обладунку носив короткий червоний плащ. Образ доповнював шолом з павичевим пером та шабля, руків’я якої було інструктоване бурштином. Темне волосся зачесане назад, тонкі вуса надавали його обличчю трохи хитрого виразу.

Потоцький мовчав, тож слово взяв Любомирський:

- Панове. – мовив він, коли розвідник закінчив свою доповідь. – Ми не можемо стратити такого шансу. Шереметьєв укріплюється під Любаром в очікуванні свого авангарду, і якщо дамо йому час, то втратимо власну перевагу. Треба вдарити першими.

Ян Сапєга зробив крок уперед. Високий, кремезний, з важкою щелепою та суворим поглядом, у важкому гусарському обладунку з широкими крилами за плечима, що нині були складені, наче згорнуті крила яструба. Підперши рукою ефес шпаги, заперечив:

- Вдарити? Де? Відкрите поле – то смерть, а на їх боці природня перевага – вони можуть відійти у ліс та перегрупуватися. Московитів як тої сарани. Тілько зачепи, покриють все поле, а ми ще чекаємо гармати та піхоту. Їхня кіннота надто численна, наші передові загони не витримають. Нам треба не кидатися нахрапом, а йти по чіткому плану, що його було узгоджено напередодні.

- Вважаю скористати таку нагоду та ударити по ним, поки вони не зійшлися докупи. – мовив раптом Виговський. У чорному кунтуші поверх бойового обладунку, з обличчям холодним, рішучим, він виглядав на диво спокійним, але в голосі його чулось залізо.

Потоцький уважно глянув на колишнього гетьмана. Незважаючи на те, що Виговський не раз доводив свою вірність Польській Короні, коронний гетьман так до кінця і не навчився довіряти ополяченому шляхтичу. Він кинув погляд на Любомирського. Той погладив ріденьку борідку і мовив:

- Я згоден з думкою пана Виговського - войско Шереметьєва розтягнуте на кілометри. Поки передові загони дістануться табору, щоб сповістити про нашу атаку, все буде скінчено. Ми виграємо цей бій ще до його початку. Коли прийде Юрій Хмельницький, він здивується тій кількості московского войска, яке залишиться після нас.

- З ними йде Цицюра та одинадцять козачих полків. – вставив слово Клопотовський, найменш помітний серед такого блискучого товариства. Вирізнявся стриманим убором: простий сталевий панцир, короткий плащ. Його різке обличчя з вузькою ниткою вусів та чорними очима нагадувало хижака, який терпляче чекає слушного моменту.

Мимоволі усі поглянули на Виговського, спостерігаючи за його реакцією. Той і бровою не моргнув. Спокійно витримавши важкі погляди, відповів:

- Звик я до такої наруги, коли брат йде на брата. Важко коли немає єдної правди, проте не зраджу короля та тих, хто простягнув мені руку помочі у скрутний час.

Ян Собеський, який до того зберігав мовчанку, мовив:

- Я пропоную маневр. Ударити малим загоном на фланзі, відступити в хащі, затягти їх туди. А тоді розбити частинами. Хай женуться, мов пси за хортом, поки ми не винищимо це кляте кодло до ноги.

Виговський із неприхованим захватом поглянув на амбітного воєначальника. Ян Собеський, незважаючи на те, що був наймолодшим, а мав він тридцять літ, виглядав так, що не помітити його було неможливо. У легкому панцирі – рухливий, повний сил, готовий до раптової атаки. Срібну кірасу прикрашала шкура рисі, а наплічники виблискували золотом, переливаючись із довгим світлим волоссям і такого ж кольору розкішними вусами. Герой битви під Зборовим та під Берестечком, де був важко поранений в голову. Про його любовні походеньки ходили легенди, проте подейкували, що серце великого литовського князя завоювала королівська фрейліна. В його поставі відчувалась впевненість – не лише шляхтича, а природженого полководця, який планує хід битви на кілька кроків уперед. Коли він мовив слово, в наметі стало тихо. Нікому й на думку не спало, що перед ними – майбутній король Речі Посполитої. Проте, якби хто про це тоді повідомив, присутніх це не здивувало б, така енергія йшла від Собеського.

Почувши Яна, Потоцький підняв голову:

- Ви граєте з вогнем, пане Собеський.

- Вогонь – то добре. – відповів Ян. – Але хто стане приманкою? Чи знайдеться серед нас той, хто зможе повести людей, якщо план наш попередній не вдасться?

На мить запала тиша. Тоді слово узяв син кримського хана Мурад Гірей: