Розділ 32. Заграва нової війни

1660 рік

- Тиміш Носач, Іван Ковалевський, Григорій Лісницький. Вони досі поруч з нашим гетьманом Юрієм Хмельницьким, який продовжує справу свого славетного батька. Невже й ці ймення тобі нічого не кажуть? Невже забув тих, хто стояв ще з Богданом, а нині стоїть з його сином? – Брюховецький театрально заламав руки та з драмою в очах поглянув на Сірка.

- Отсе не удавай із себе Мусія, вражий комишнику. – відрізав Іван. – Усі ці ймення добре мені відомі, та мова не про них. Мова про Івана Нечая, якого ви своєю кодлою зрадили та віддали московитам на поталу. Де нині Іван? У Тобольську? Га? Чого принишк, мов бджола у зимовнику? Де Богун? У Литві? Кого іще ви спровадили і куди, аби узяти малого Юрія під свій контроль? А тепер ти заявляєшся на Січ, виляєш тут своїм гузном, мов та доступна дівиця у шинку, і вдаєш, що нічого про сі безчинства не відаєш.

 Вони знаходилися на Січі, куди напередодні приїхав з візитом Іван Брюховецький, маючи намір залучити славне низове братство до нових військових звершень. У наметі Сірка було тихо та трохи душно, тож Брюховецький раз-по-раз прикладався до ковша з прохолодною водою.

На дворі стояв серпень. В повітрі витав запах стиглих абрикосів, скошеного сіна та пшоняної каші. Серпень на Січі – то особлива пора. Гарячий та сухий, але з легким подихом осені, що приходила погуляти між козацькими зрубами нічними туманами. Запорожці вже зранку поверталися з рибальства, вихваляючись одне поперед одним багатим уловом, на галявинах сушилося збіжжя, а біля куренів гули розмови про невдоволення московським свавіллям. Гнів та тривога змішувалися з терпким димом вогнищ, над якими висіли казани з запашною рибною юшкою.

- Обирай слова, отамане. – враз удав із себе ображеного Брюховецький. – Я не прийшов до тебе сваритися.

- Обирати слова? – голос Сірка став різким, мов заточене лезо. – Хочеш, щоб обирав я слова, коли Нечай, мов той розбійник, скніє у московській тюрмі? Коли Богуна відривають від родини та засилають до Литви тілько через те, що серце його чисте, а помисли лиш за Україну, тому й не подобаються вам його чеснії слова? І за усе сеє вписався наш новий гетьман. Гадаю, не без твоєї помочі.

Брюховецький відвів погляд, ковзнув по аскетичній обстановці куреня отамана Запорізької січі, та мовив:

- А ти гадаєш у нас був вибір? Гадаєш у нього був вибір? Ми рятували державу від нової різанини.

- А нині ви що хочете учинити? Не нову різанину?  – Сірко гірко всміхнувся. – Ви продали Україну. Продали ви і тих, хто за неї проливав кров.

Мовчання запанувало в курені та стало натягнутим, мов тятива у лука, що от-от спустить стрілу. За наметом віяв суховій, тріскало багаття, чулися голосні окрики січовиків. А всередині панувала вся та ж тиша.

Сірко піднявся:

- Пам’ятай, Іване, за Нечая, за Богуна, за всіх тих, кого віддали ви на поталу московитам, кого продали, будете одповідати перед козацтвом і перед Богом. Я все мовив. Ти можеш їхати додому. Січ не підніметься вам на поміч.

З цими словами характерник вийшов назовні та гукнув козака, аби той зібрав «шанованому Івану Брюховецькому сякий-такий харч у далеку зворотню дорогу». Брюховецький сидів ні живий, ні мертвий. Йому раптом стало душно, наче стіни куреня стяглися довкола та заважають зробити подих.

Підписання Переяславських угод Юрієм Хмельницьким кинули Україну в нову хвилю нестабільності й принижень. Фактично уся влада належала московському царю, а гетьман являвся номінальною персоною, нічого не вирішував, а лиш підписував те, що присилали з москви. Ані перемовин з іншими державами, ані призначень відданих йому старшин. Нічого не міг удіяти Юрій Хмельницький. У Києві, Переяславі, Чигирині, Ніжині розмістили московські залоги, туди приїхали нові воєводи. Усе було важке, чужорідне, вороже.

Для простого люду настали лихі часи. Московські воєводи вели себе як загарбники, а не як захисники українських земель: забирали хліб та худобу на потреби армії, карали за найменшу провину, а ремісників та міщан обклали непосильними податками. У містах і селах українських ширились злидні та відчай. Люди знову почали тікати на Січ, боячись розправи над своїми сім’ями.

Не менше хвилювань Переяславськими статтями виникало й у козаків. Старшин обурював той факт, що гетьман не мав змоги призначати тих, кого хотів, без царської на те згоди. Січ вирувала, мов штормове море, проте поки що не втручалась. Невдоволення зріло мов те яблуко, щоб одного разу впасти з дерева та рознести цей хисткий мир на друзки.

В таких умовах Юрій Хмельницький, підбурюваний найближчими соратниками із коаліції Сомка – Золотаренка, вирішив скористати Переяславські угоди на користь собі, тож оголосив про намір зібрати армію та разом із московитами йти на західні землі, аби відвоювати їх у Польщі. Плани мали амбіційні – відвоювати Львів та дійти до Кракова. У цих непевних умовах роз’їхались гінці по всім куточкам України у пошуках союзників та найманців для майбутньої війни. З цією місією й прибув на Січ Іван Брюховецький. Пам’ятаючи нещодавню вдалу поїздку, мав намір схилити вільних лицарів Дикого Поля разом з їх отаманом до війни з Польською Короною. Проте усі його сподівання одразу обірвав Сірко, який запросив його до свого куреня погуторити віч-на-віч, і не добираючи слів, розповів «шанованому Брюховецькому», що думає він і про політичний курс нової влади і про нову війну, яку вони збираються розв’язати із ляхами.

Перед тим, ще у липні були створені дві групи козацьких військ. Однією з них командував Тиміш Цицюра – покозачений шляхтич, полковник Переяславського полку та один із військових радників Богдана Хмельницького. Його одинадцять полків з’єднались з московською армією під Фастовим та разом рушили на захід. Основними ж козацькими силами орудував сам гетьман Юрій Хмельницький, зібравши військо біля Ташлику. Мав у своїй армії сорок тисяч воїнів та чекав прибуття московського війська на чолі із Шереметьєвим, з яким мав з’єднатися під Слободищем.