Розділ 31. Зрада під Биховом

Старий Бихів, грудень 1659 року

 Грудень видався аномально теплим, тож замість снігу дрібний дощ вперемішку з колючим градом щедро сипав над понівеченим Биховом, забирався під коміри теплих кожухів московського війська, сіяв у вибиті шибки будиночків, пробирався крізь пробиті діри у дахах, сповзав по чорних, закіптюжених стінах хатин та мурів. Понад півроку тут, у майже обложеному містечку, тримався зі своїм полком Іван Нечай. Бихів вже більше скидався на кістяк, аніж на повноцінну фортецю – стіни рясно побиті гарматами, колодязі майже висохли, на вулицях панував запах диму, пороху та гнилі. А захисники її більше походили на вишкірених скелетів, аніж на повноцінних воїнів. Проте і місто і її мешканці досі трималися. Це було неймовірно, це було поза межами людських можливостей, але Бихів стояв. Стіни і люди трималися, попри постійні обстріли, попри намагання взяти їх у кільце, попри бажання московитської армії вибити звідти життя та надію.

До воріт, обдертих від постійного намагання їх пробити, проте досі міцних, під’їхала делегація – московські воєводи у кафтанах зі срібним шликом на боярських шапках. Поруч із ними їхали кілька козацьких старшин з полку Якова Сомка з командиром на чолі. Іван визирнув у бійницю та узрів Шереметьєва – важке насуплене обличчя, червоний оскамит, підбитий горностаєм. Зупинились перед самими воротами.

- Гетьмане білоруський! – гукнув один із воєвод, приставивши руки до рота. – Ми приїхали з миром! Від царя нашого батюшки Олексія Михайловича та гетьмана українського Юрія Хмельницького! Прийшов час скласти зброю! Москва не забуває тих, хто йде назустріч її милості!

Іван посміхнувся собі. От же ж, навіть українською заговорили. Проте козацькі старшини та родич Богдана Хмельницького, який ними орудував, його не на жарт зацікавили. Місяці виснажливих боїв, голоду, смерті та щоденного горя висушили їхні емоції та зміцнили дух. Проте примарна надія на порятунок не покидала ці виснажені серця, вселяла в них сили на подальший опір. Тому Іван вийшов на відкритий майданчик мурів, щоби його було добре видно тим, хто приїхав на перемовини.

Сомко поглянув догори. Узрів Нечая – високий, змарнілий. Обличчя, обпалене вітром та ворожим вогнем, вкрите дрібними шрамами. Виглядав він набагато старшим, аніж було йому насправді літ. В одній руці тримав шаблю, іншою тримався за виступ муру.

- Миром? – голосно вигукнув він та гірко посміхнувся. – Ви морите нас тут голодом і безперервним вогнем, а тепер – мир? Добре відаю ваш мир, усі ми його вже скуштували. Та я послухаю вас. Кажіть.

- Іване! – мовив голосно Сомко і побачив як плечі Нечая здригнулися. – Україна обрала нового гетьмана, ним став син батька нашого Хмеля Юрій Хмельницький. Він йде дорогою свого батька та продовжує його справу – наш великий гетьман жадав союзу із москвою, тож ми йдемо тією ж дорогою. Цар московії Олексій Михайлович дарує тобі милість – життя тобі і твоїм козакам. Склади зброю, Іване, підпиши присягу царю і підеш із честю. Ти вже довів свою мужність, твої козаки вчинили вельми велику справу – вони тримали оборону своєї честі, тримали оборону тих ідей, у які вірили.

Козаки, які стояли за спиною Нечая, загомоніли, але командир застережливо підняв руку і вони враз змовкли, що вказувало на високий рівень дисципліни, не зважаючи, навіть, на такі важкі умови перебування. На мурах запанувала тиша. Довго дивився Іван вниз на тих, хто приїхав пропонувати йому свободу. Тоді гукнув до вартових:

- Пустіть їх. Послухаємо що гуторитимуть.

Важкі двері поволі піднялися, пропускаючи делегацію всередину. В’їхавши у понівечене місто, Сомко мимоволі вжахнувся тому, у що перетворилось воно та його мешканці. Живі мерці оточували їх – похмурі селяни у лахміттях, худі козаки, більше схожі на скелетів, аніж на живих людей. Бихів після затяжної облоги був схожим на примару. Колись міцні мури були пошматовані ядрами, закіптюжені, осипані. Вулиці, що ще донедавна гули козацькими піснями, вимерли. Хатини стояли чорними кістяками – дахи повалені всередину, вікна вибиті, деякі забиті дошками. Крізь щілини віяло холодом та безнадією. Навколо них збиралися мешканця – втомлені, змарнілі, з обличчями, зістареними від страху й голоду. Діти у лахміттях тулилися до напівживих матерів з порожніми очима та неприродньо відсутніми поглядами.

Повітря стояло важке, з запахом диму, гнилі й людського відчаю. І все ж на валах чатували козаки – худі, змучені, проте незламні. Вони, видавлюючи з себе по краплині останні сили, стійко стояли на сторожі, вдивляючись туди, де стояли московські ряди.

Делегацію завели до костелу, який нині слугував ратушею для військових зборів. Крізь великі вибиті вікна гуляв вітер, колихаючи обірвані полотнища з біблійними сценами. Там, за довгим столом посеред молитовного залу, обвішаного іконами, розпочали вони перемовини.

- Умови прості, Іване. – мовив Сомко, коли всі порозсідались на свої місця. – Здаєш фортецю, здаєш пернач, і тебе везуть у Чигирин до гетьмана. Життя тобі гарантують. Судитимуть тебе за московськими законами.

Нечай довго мовчав. Він добре розумів - сил боронитися у них вже давно немає. Це облога на винищення. Рано чи пізно, вони усі тут поляжуть. Той промінь надії, на який вони чекали, попри здоровий глузд, нині сидить перед ними у вигляді Сомка та його козаків. Іншого шансу у них більше не буде. Але й зрадником він бути не хотів. Важко було прийняти це рішення. Та внутрішньо він давно був до нього готовим.

- Я не боюся смерті. – мовив він тихо, проте твердо. – Але що буде з моїми братами? Що буде з містянами? Вони йшли за мною, вони виконували мої накази. Якщо маєте когось судити, то тілько мене.

- Іване, ми йшли за тобою не лише через накази! – вигукнула Лада, на яку була звернена вся увага делегації. Не щодня серед козацької братії можна було побачити жінку на чолі бойової сотні. – Ми йшли за тобою, бо думали так само як і ти. І далі думаємо. Усі твої ідеї - то наші ідеї. Якщо судити когось, то треба судити усіх нас.