Розділ 30. Богунова ніч

- Що отсе ти таке гуториш? Яка ще Литва? – вигукнув він, тоді перевів погляд на принишклого Юрка, який волів би опинитися де завгодно, лишень не тут, серед цієї бурі на ймення Іван Богун.

- Глянь на мене, Юрасю!

- Не гоже так неповажно до гетьмана гуторити! – гримнув Брюховецький, проте Іван не звертав на нього увагу:

- Глянь на мене, Юрасю! Хто напоумив тебе відправити мене подалі? Хто нашепотів тобі сії слова у вуха? Хіба не бачиш як миттєво рідіють ряди тих, хто стояв ще поруч твого батька, а нині готовий захищати тебе до скону?!

Юний гетьман на мить зиркнув у бік Брюховецького, тоді таки підняв очі на Богуна:

- Ніхто не напоумив, полковнику. Сам прийняв такеє рішення, бо наша сила у Литві слабне, тож маю відправити того, хто зможе навести там лад та налаштувати на наш бік союзників.

- Командування Вінницьким полком візьме на себе Василь Лобойко. – сухо мовив Брюховецький.

Усі присутні мовчали. Іван обвів поглядом Сомка, Тетерю, але вони не зронили ані слова. Він зробив за них найскладнішу роботу, він привів на їх сторону козаків, що йшли за його, Богуна, йменням. А тепер вони його відсилають, бо він становить загрозу. Бо хоче справедливості для народу, хоче відновити вольності для всіх. А у них виявились інші плани. Він не є коаліція. Коаліція – то вони. І нова влада теж.

Гірко стало на душі Богуна. Так гірко, що захотілось залити горе оковитою. Як тоді, коли підписали вони свої перші ганебні статті з ляхами під Зборовим. Але тоді була надія. А нині і її немає, лише якийсь темний безпросвітний стан, з якого й годі вибратися.

Богун трусонув головою, приводячи себе до тями. Не гоже доброму козакові учиняти ганебний гвалт. Він прийме і цей удар. Прийме що завгодно. А потім докомпонує як йому вийти з цієї халепи, і як вирвати з їх чіпких лап Юрася й Україну.

- Що ж, гетьмане. – мовив він, нарешті, притлумивши гнів. -  Їду, бо для України зроблю що завгодно. Але пам’ятай – угода з московитами ще нікому добра не приносила. Вони заберуть у нас все – і честь нашу, і волю нашу, і землю нашу. Заберуть нашу історію і змусять забути хто ми є. І коли сеє станеться, не чекай, що я коритимусь.

- Ти погрожуєш гетьману?! – заверещав раптом Сомко.

- Не погрожую, Якове. – холодно відповів Богун. – Попереджаю.

Затим кальницький полковник різко розвернувся й вийшов, грюкнувши дверима так, що з полиці впала срібна чаша. Усі мимоволі здригнулися, та полегшено зітхнули. Перша шабля Хмельницького, як колись називали Богуна у ті славетні часи, здався швидше, аніж вони очікували.

Небагато часу зайняло приготування Івана до від’їзду. Передав командування полком Лобойку і прийняв під своє командування сім хоругв, розташованих у Литві. Що ж. Литва так Литва. Він зробив усе аби гетьманом обрали Юрка. Тож тепер мусить коритися наказам гетьмана, якими б вони не були. І якщо гетьман вважає, що йому час до Литви, полковник мусить бути там. Але то буде пізніше. А нині він міцно обіймає свою жінку, відчуваючи ніжний дотик її щоки. Чує її голос і розуміє, що не хоче пришвидшувати свій від’їзд.

- Знову у дорогу. – говорила Ганна. – Знову кудись, у невідомість, незважаючи на негоду. Як же недовго ти пробув зо мною. Із нами.

Богун кинув око на принишклого Тимоша. Вже геть дорослим став його первісток. Дванадцять літ має. Малому Григорію шість. Ростуть сини не по літах, ростуть його соколи. Але не мають тої кількості батькової уваги, яку йому хотілося їм дати. Відвів погляд від Тимоша, який сидів за столом і старанно вдавав, що обідає, а сам намагався не пропустити жодного слова, тоді посміхнувся жінці і мовив:

- Так треба, Ганно.

- Знаю. – покірно мовила вона. – Але дай обітницю, що дарма не ризикуватимеш собою. Надто багато заліза спрямовували на тебе, надто багато стріл летіло у твій бік, надто багато шрамів укриває твоє тіло. Іване, надто багато сліз я виплакала, гадаючи довгими одинокими ночами скілько небезпек чигає на тебе, поки ти не вдома. Хай інші тепер приймають на свої груди удари ворожої зброї.

Іван посміхнувся. Майже ніжно. Як колись. Коли були вони молоді, безпечні, сповнені сил та нових надій. А нині перша сивина вже вкрила його скроні, та й у неї в очах згасає поволі той невгамовний вогник, за який він колись її покохав.

- Добре, Ганно. – лагідно мовив він, добре знаючи, що не виконає її прохання, не стане ховатися за спинами побратимів. Не звик він до такого, коли прийняв з рук Богданових свою першу полкову хоругву. Не стане і тепер на посаді наказного гетьмана та генерального обозного.

- Хай усе недобреє буде завтра. Хай сей день буде нашим. – тихо мовила Ганна. – Завтра ти від’їжджаєш, тож хай листи, джури, захекані посланці будуть завтра. А сьогодні побудь із нами. Проведемо його разом із нашими дітьми, а ніч – в обіймах одне одного. – від таких відвертих слів Ганна зашарілася, а Богун лиш міцніше її обійняв.

Вони повечеряли разом, гомонівши про все на світі. Богун мав таких видатний розум, що Ганна не переставала дивуватися, як у такій голові вміщується стільки різної інформації. Тиміш захоплено слухав розмови батька про далекі заморські країни, де людей опісля смерті не ховають як добрих християн, а обмотують якимись ганчірками та залишають назовні тіло, поховане у дивних хатинах під назвою гробниці. А тоді раптом посеред розмови сказав гаряче:

- Батьку, візьми мене із собою.

-Тимоше1 – не стримавшись, вигукнула Ганна поперед Богуна, чого собі ніколи не дозволяла. – Що ти таке гуториш? І тобі так кортить на війну?

- А хіба ж я не козак? – палко вигукнув хлопчина. – Хіба не син славетного полковника Івана Богуна?!

Іван, тепло посміхнувшись, поклав руку на плече сина:

- Не спіши жити, Тимоше. Прийде і твій час, ще й ти навоюєшся. Нині маєш залишитися охороняти матір та брата. Маєш бути за старшого  господі. Хто ж захистить їх, як не ти? А коли вернуся, поїдемо з тобою на Січ провідати славетного характерника Сірка.