Розділ 29. Розрив братерства

Богун спересердя розірвав чергового листа, що писав Сірку. Слова застрягали десь у горлі, думки плуталися, емоції брали гору, заважаючи зосередитися. Він не знав що має писати побратиму. Вперше за весь період кампанії, що він розгорнув на підтримку Юрка, його віра в нового гетьмана похитнулась. Коли привіз йому Нечипоренко напередодні новину про підписані Переяславські статті, він не йняв спочатку тому віри. Гадав, що то якийсь дурний жарт, оказія від Виговського, який вочевидь, не збирався просто так віддавати омріяну гетьманську булаву.

Але то була правда. Юрко підписав статті, які фактично ставили їх в один ряд з підданими московського царства. Точніше, з рабами царя. Вони повністю втрачали контроль над владними органами, а, отже, не мали більше волі творити власну історію, не погодивши її попередньо з царем. Такий стан справ і в страшному сні не присниться. Але то була правда. Гірка, як полин.

У двері тихенько постукали, радше, несміливо пошкрябали. Іван відірвався від недописаного листа та гукнув:

- Зайди.

Знаходився полковник у себе в вінницькому кабінеті – добротній кімнаті, більше схожій на бібліотеку через велику кількість книг, що стояли на полицях уздовж стін.

Двері прочинились і увійшла Ганна. Все ще красива, хоча давно вже не схожа на ту вертляву дівчину, що зустрів її, здається, кілька життів тому. Богун подивився їй у вічі і раптом зрозумів, що давно не кохає її. Давно не відчуває тої пристрасті, що випалює зсередини від бажання. Давно живе із нею тому, що вона матір його дітей, тому що вона жінка йому перед людьми та перед Богом. Знизав плечима своїм незрозумілим думкам, і спокійно спитавсь:

- Щось трапилось?

Ганна стояла в дверях, стискаючи вишитий рушник, що його вишивала останні кілька днів. Вишивала більше для розради, а не для роботи. Завдяки Богуну, мала можливість не працювати ані в полі, ані біля худоби. Тож статура її була не згорбленою, як у більшості жінок її віку, а руки не покривали шорсткі мозолі.

– Обід давно охолонув, а ти все не йдеш. Хоч гукала тебе вже годину тому. – відповіла тихо.

- Казав же, що не маю апетиту, жінко. – трохи грубо відповів, проте не було навіть сил вибачатися чи тримати себе в руках перед нею. Хотілося волати, розбити щось, кричати небу про цю вселенську несправедливість. Він стільки сил уклав в цю справу, а вона виявилась черговою оманою.

Раптом в голові визрів план. І як він до нього раніше не додумався. Він поїде в Чигирин, прямо до Юрка, і прикличе його до відповіді. Не буде чекати, поки гетьман згадає про нього та сам викличе. Іван різко піднявся з-за столу.

- Знову збираєшся кудись? – голос Ганни був тихим, але в ньому бринів прихований гнів.

- Ганно. – Богун намагався говорити якомога лагідніше. – Не я обираю сей шлях. Якби ж то все вирішувалась тілько моєю волею, сидів би я біля твоєї запаски, а не мчав по життю, немов той кажан, якого засліпило світло дня.

- Ми самі обираємо собі шлях. – вона різко відвернулась, щоб він не побачив сліз, що бриніли в очах, тоді знову підняла на нього свої темні очі. – Чи ти гадаєш ці стіни не зруйнує війна, коли тебе не стане? Думаєш, Тиміш не піде бити ворога, якщо ти згинеш на полі бою? Думаєш, легко мені коло тебе, такого холодного, такого неприступного, немов та стіна кам’яна?

Богун на мить спинився біля неї. Вона, навіть, подумала, що він її обійме. Та він мовчки дивився на неї, витримуючи її слова, мов удари батога. Тоді мовив тихо:

- Я полковник, Ганно. Присягнув я перед людом та перед Україною. Якщо залишу все як є, прийдуть ті, кому буде все рівно чи є у тебе кров над головою чи ти тиняєшся з дітьми по чужим куткам.

Тоді все ж обійняв її обережно за плечі і почув її глухе, йому в груди:

- А що мені з тої України, коли щоразу як їдеш з дому, я гадаю чи повернешся.

Богун відсторонився:

- Я мушу їхати.

Ганна мовчала. Лиш плечі її зрадливо здригалися. Іванові жаль було її, щось стискало у грудях, бо розумів, що пов’язала вона свою жіночу долю з чоловіком, який сенс життя вбачав не у сім’ї. Його непокірний дух не мав спокою, він вів його туди, де вершаться долі. І хай це коштувало йому мирного життя у власній родині, він ні про що не жалкує. Не для того Природа обдарувала його талантами, щоби він марнував їх біля жінки. Він має інше призначення. І, хай навіть через біль, та буде йти до нього поки дихає. Іван зробив крок до Ганни, проте зупинився. Тоді вийшов з дому та наказав конюху сідлати йому коня в далеку дорогу.

********

Софія різко підхопилася у ліжку, чим налякала сонного Сірка мало не до смерті. Він піднявся поруч неї та обійняв мовчки за худі плечі, намагаючись прогнати кошмари, що мучили її віднедавна. У домі приємно пахло сухими травами й димом від печі. За вікном завивав вітрюган, такий бездонно печальний, який буває лише глибокої осені. Гілки нахабно шкрябали вікна, а дерева стогнали, мов конаючі вороги. Козак кинув погляд на люльку, що висіла коло ліжка. В ній мирно сопів їх первісток – Роман. Погляд характерника потеплів, коли він глянув як солодко спить його дитя. Тоді повернувся до жінки:

- Знову?

Вона хитнула головою у напівтемряві:

- Так, але цього разу я побачила не лише холодний камінь і кров… Я бачила Богуна.

Сірко здригнувся. Відчуття неминучого насувалося на нього, мов весняна буря. Відчуття неминучого лиха, яке ані відвернути, ані оминути.

- Де? - тільки й спромігся спитати і взяв її за руку. Вона була льодяна..

- Не знаю, Іванку. Камінь холодний, і руки його в залізі… і ще.. він страждає.

Сірко стиснув кулаки, боляче здавивши коханій жінці руку. Та тихенько скрикнула від болю. А він, отямившись, почав цілувати її тонкі пальці.

- Я не знаю де він. – продовжила Софія тихо, аби не розбудити дитину. - Та ти не йди за ним, хоча дуже хотітимеш. То його дорога. Сам обрав той шлях. А у тебе свій.

За вікном завівав вітер, довершуючи загальну картину незвіданої туги. І, немов підтверджуючи її слова, вогонь у каміні раптом сильно тріснув і в мить погас. Софія підскочила від несподіванки. Сірко мовчав. Він знав, хоч як болітиме його серце, але він мусить залишитися вдома.