Розділ 28. Тіні Переяслава

Такого повороту подій ніхто не очікував. Особливо Виговський. Пекучою стрілою уп’явся спомин з останньої розмови з Богуном. «Дай мені час, Іване. Все-таки на моєму боці теж сила, з якою треба рахуватися.» - сказав він тоді, а у відповідь почув насмішкувате: «Ти певен, що вона на твоєму боці, гетьмане?». Як же він помилявся. На його боці не було ані правди, ані сили. А по той бік – усе, що до сьогодні мав він. А ще Брюховецький, який, мов хижий пес, крутився поруч із Юрієм. От у кого справжній нюх на вітер перемін.

З завмиранням серця спостерігав він, як ті, на кого покладався мов на себе, йдуть від нього так легко, ніби не єднали їх роки війни, кров та спільна боротьба.

Майдан затих. Лишень ледь чутно тріпотіли стяги на вітрі, немов саме небо завмерло в очікуванні, що ж скаже гетьман.

Виговський зібрав усю свою волю в кулак і ступив уперед. Руки його тремтіли, проте голос на диво прозвучав твердо:

- Браття, ви йдете від гетьмана, який не зрадив Україні? Від того, з ким стояли пліч-о-пліч стільки років боротьби?

Сомко навіть не озирнувся. Лиш кинув через плече, дивлячись на здивованого Юрія:

- Ми йдемо за тим, хто дасть нам єдність.

Єдність? Чи тінь минулої слави Хмельницького? Ви йдете за хлопчиськом, що ще й шрама у бою не отримав! хотілось прокричати йому. Але слова застрягли десь у горлі, так і не зірвавшись з вуст. У голові задзвеніло. Перед очима постали роки безперервних битв – Корсунь, Батіг, Конотоп… І брати, що нині зрадили його. Полковники, що кинули Україну під ноги нерозумному хлопчиську.

Сонце вже хилилось за обрій, ліниво ховаючи свої промені, щоб завтра подарувати цим землям новий день. Виговський глянув на багряний диск і помітив куряву, що здійнялася з південного шляху. До села наближався загін комонників. Незабаром голови усіх присутніх були повернуті туди, звідки мчали вершники. Низькі шапки, розхристані сорочки, сокири за поясом, довгі списи з червоними корогвами. Запорожці. Лицарі Дикого поля.

Натовпом прокотився здивований вигук. Побачили вони, хто веде вільних синів степу - попереду їхав Сірко власною персоною. У чорному короткому кунтуші, з вовчою шкурою на плечах та пістолями за поясом.

Угледівши його, Брюховецький не зміг стримати тріумфальну посмішку. Вони таки приїхали на раду, не залишились осторонь, коли вирішується доля України. І саме їхнє слово буде мати вирішальну вагу. А яким воно буде, Брюховецькому було добре відомо.

- Сірко! Це Сірко! Січовий характерник! – почулися здивовані вигуки, змішані зі страхом і захватом.

Тим часом загін наблизився до майдану. Натовп розступався сам собою, пропускаючи таких важливих гостей на чолі з легендарним характерником. Сірко не спішився, не привітався. Мовчки їхав крізь натовп, немов і не було його. А той змикався за ним із хвилюючим шепотом: «Сірко… Це ж Сірко з Дикого Поля..».

Юрій Хмельницький, блідий та виснажений важким днем, який і не думав закінчуватися, стояв на майдані, намагаючись виглядати впевнено. Сірко під’їхав до нього впритул, поглянув з-під насуплених брів і звучно мовив, голос його гримів над принишклим майданом:

- Ну що ж, сину Богдана. Бачиш – час не чекає. Січ із тобою!

На мить зависла важким туманом тиша. Ці кілька слів вирішили все. Старшина, козаки, селяни, враз загомоніли усі разом, перетворивши майдан на розсерджений вулик. Люди кричали:

- За Юрія! За гетьмана!

Виговський, який до останнього вірив, що Січ не втручатиметься, остовпіло спостерігав за цим дійством. За мить серцем пронісся такий шалений ураган емоцій, що він злякався, що воно не витримає. Запоріжжя із Юрієм. Тож доля гетьманської булави вже вирішена. На мить він закрив очі, збираючись із силами. Усі зреклися його. Він залишився сам посеред бурі. І тоді, під тягарем тиші, що знову захопила майдан, він підняв булаву. Востаннє. І повільно поклав її на стіл перед собою.

- Най буде так. Зрікаюся. – мовив тихо, і в голосі його було більше болю, аніж гіркоти поразки. – Тілько одного попрошу. Іван Нечай досі тримає оборону у Старому Бихові. Московитам не до нього через поразку під Конотопом. Тож нині нова влада має шанс прийти на поміч вірному сину своєї Батьківщини та брату відомого полковника Данила Нечая. Потурбуйтеся про Івана та його Білоруський полк.

- Аякже. Потурбуємось. – голосно мовив Сомко.

Майдан вибухнув криком. Юрій Хмельницький підняв очі – він ще не до кінця усвідомив, що нині відбулося, і яку відповідальність він щойно узяв на себе, який тягар. А Виговський, спустошений і самотній, дивився як Україна обрала собі нового провідника, й відчував як крається його серце.

Сірко спішився, підійшов до Богуна. Побратими міцно обійнялися та повернули погляди до майдану, де вже розпочалася офіційна частина обрання гетьмана. Юрій Хмельницький, схвильований та блідий, стояв перед козацькою делегацією, які винесли невелику скриню, оббиту срібними бляхами. Позаду йшли довбуші та били у литаври, ознаменовуючи прихід нового гетьмана.

- По волі народу, вручаємо тобі, гетьмане Юрію Хмельницький, булаву, бунчук і хоругву, аби вірно служив ти Україні та боронив православний люд.

Юрій вклонився, прийняв дари. Затим отримав благословення від делегації священнослужителів та виголосив промову. Тоді підняв булаву над головою, а бунчук підняв над ним Іван Брюховецький. Натовп як один вигукував: «Слава!», вітаючи нового гетьмана України. Сам же Юрій стояв, стискаючи булаву у тремтячих руках, і вага цього позолоченого символу здавалась йому тягарем не меншим, аніж уся гетьманська влада, що нині лягла на його юнацькі плечі.

Сутінки вже накрили Германівку темною ковдрою, коли Богун та Сірко зустрілися без сторонніх очей. Село гуло, у вікнах світилося, єдиний шинок був забитий по саму зав’язку, ще й на вулиці були накриті довгі столи, за якими сиділи козаки та співали своїх пісень. Вигравали музики, хтось пустився садити гопака. Германівка святкувала призначення нового гетьмана.