Розділ 27. Зрада, закутана у хоругву

Запорізьку Січ ще сонно огортав ранковий серпанок, коли через її головну браму в’їхав невеликий загін вершників. Над Дніпром повільно плив туман, накриваючи ріку густою молочною ковдрою, навколо витав дим від козацьких багать та різкий запах кінського поту. Вершники минули вартових, привітно махнувши руками, та неспішно попрямували до майдану. Одягнені посланці були барвисто, тож на їхньому фоні той, хто їхав на чолі, виділявся сірою плямою. Не важко було здогадатися, що на славну Січ завітав сам Іван Брюховецький – старший джура покійного гетьмана Богдана Хмельницькогою. І завітав не просто медовухи запорізької спробувати. Приїхав він з важливою справою, яку доручили йому Сомко та Золотаренко.

Козаки були попереджені про його приїзд, тож уже невеликими групками збирались на майдані, попахкуючи люльками з їдким тютюновим димом.

- Брюховецький прибув. – розійшлося натовпом, немов іскра у сухій траві.

Тим часом наставник юного Хмельниченка хвацько зістрибнув з коня та, широко розставивши руки, голосно вигукнув:

- Братчики, приїхав я до вас з відкритою душею та щирими намірами, поради просити. Приїхав до вас, як до рідної матері, не тримаючи ані слова таємного за пазухою. І від того з якими вістями поїду я від вас залежить подальша доля нашої любої країни.

- Сірко хай мовить! – прокотилося натовпом січовиків. – Де наш отаман?

Іван тим часом стояв осторонь, мовчки спостерігаючи ту браваду, яку влаштував Брюховецький. От же ж гаспид, уміє так себе показати, що навіть московити повірили б у його чесні наміри. Холодно зиркав він на новопробулих, схрестивши руки на грудях. Обличчя – непроникне, жодної емоції не вигравало на ньому.

- Що привіз ти нам, Іване? – озвався нарешті, і в голосі його чулася криця.

Брюховецький не міг уторопати якої думки компонує нині отаман Запорізької Січі, тож вирішив грати свою улюблену роль – простодушного козака. Широко посміхаючись, шанобливо вклонився Сірку, та урочисто мовив:

- Новину, славний отамане! Час міняти дорогу.

- І яку ж дорогу ти пропонуєш вільним лицарям волі?

- А ти як гадаєш, отамане? Хіба не бачите, що Виговський веде нас туди, від куди ми так важко вибиралися – прямо у лядське ярмо. Він веде нашу країну до загибелі. Усе, що надбав таким нелюдським трудом наш великий гетьман Богдан Хмельницький, цей лядський посіпака хоче звести у могилу. Може, б і батько Хмель пожив іще на світі, якби не сватавсь із ляхами.

По натовпу козаків прокотився схвальний гул, що надало Брюховецькому впевненості. Тож він продовжив з іще більшим завзяттям:

- Ляхам продав нас Виговський, а тим часом московські раті топчуть наші землі, винищують наші села та людей. Не сприймають Виговського ані всередині країни, ані за її кордонами. Вважають нас нині слабкими та не здатними до створення і утримання власної країни, тож нападають та деруть з усіх боків. Ймення Богдана Хмельницького ще має вагу у світі, тож син славного гетьмана Юрій Хмельницький може об’єднати нас і повернути Україні її минулу славу.

У натовпі почулися вигуки: «Слава сину славетного батька нашого!», «Юрка хочемо бачити гетьманом!». Хтось із січовиків, навпаки, перехрестився та сплюнув собі під ноги. Та всі їхні погляди були звернені на Сірка.

Той довго мовчав, обдумуючи кожне слово. Нарешті вийшов уперед та став у центрі майдану. Фігура його, дарма що зросту не кремезного, кожному вселяла якийсь підсвідомий страх, змішаний з великою повагою. Обвів гострим поглядом сірих очей кожне козацьке обличчя, дехто не витримував, відводячи погляд. Тоді повернувся до Брюховецького та погляну тому просто у вічі:

- Файно гуториш, Іване. Та чи є правда у твоїх словах? Не личить лицарям волі бігти за славними іменами. Ми за правду стоїмо.

Брюховецький розвів руками, вдаючи ображеного, проте покірного:

- А правди іншої у мене для тебе немає, славний характернику, як Юрія на гетьманство установити. Для того мене батько наш Хмель до сина свого і приставив. Тож служу нашому покійному гетьману й досі. Хіба ж ви проти його волі підете?

Козаки загомоніли гучніше. От же ж лис хитрий. Заліз у курник, а кури й самі не проти. Брюховецькому вдалося зробити те, за чим він власне і приїхав на Січ – посіяти зерно сум’яття у душі вільного козацтва, далекого від політичних інтриг. Добре відав він, що рано чи пізно, а зерно таки проросте.

Сірко дивився на нього прямо, не відводячи погляду своїх сірих очей, аж поки Брюховецький не потупився. Моторошний погляд був у характерника. Дивився так, наче бачив його наскрізь, наче читав його думки. Той погляд проникав у саму душу. Заглядав у кожен закуток, відкривав двері у найпотаємніших кімнатах, та витягував назовні те, що він, Брюховецький, волів би забути. Стало тихо на майдані. Так тихо, що було чути як неспішно несе свої хвилі могутній Дніпро. Тоді мовив Сірко:

- Січ пам’ятає славу Богданову. Хоч і хитрий ти, мов той лис, проте ми підтримаємо сина нашого славетного гетьмана.

Опісля його слів козаки зняли свої шапки та почали підкидати їх догори з гучними вигуками: «Слава Юрію Хмельницькому, слава сину славетного гетьмана!». А ввечері були гуляння та частування. І Брюховецький так витанцьовував гопак, що ледь шаровари не репнули. Він так жадав цієї перемоги, тож медовуха йому здавалася райським трунком, а козацькі пісні – ріднішими за колискові матері.

Козацька рада, яка мала вирішити долю гетьманської булави, була скликана у Германівці, що під Києвом, 11 вересня 1959 року.

Вересневий ранок поволі розливався над Германівкою. Село, вигідно розташоване на узвишші, гуло, немов у день ярмарки. Вузькі вулички, що зміями звивалися між акуратно вибіленими мазанками з високими солом’яними стріхами, заполонили обози, вершники та піші козаки вперемішку з селянами. Лунали окрики осавулів, сурмили сурми, рипіли фіри, дрижало повітря від тупоту кінських копит. Сотні січовиків та мешканців навколишніх сіл з’їжджалися у Германівку напередодні козацької ради. Сивії оселедці, молоді вертляві джури, полковники в дорогих одежах, селяни у простих опанчах з надією в очах. Стікався люд розбурханою рікою, аби на власні очі бачити як вирішується доля України.