Розділ 26. Гетьман без Гетьманщини

“Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву…” 

Над Конотопом завис гарячий та важкий полудень 30 червня. Стяги московського війська печально тріпотіли на вітрі, оплакуючи загибель цвіту московської армії на чолі з блискучим Пожарським. Почувши розповідь Бутурліна та побачивши на власні очі жахливий дарунок кримського хана, який той надіслав йому з відпущеним на волю полоненим, князь прийняв поразку під Конотопом. Найбоєздатніша його частина винищена по той бік Соснівки. Тож йому нічого не залишалось як послати гінця з наказом до Ромодановського, аби той знімав облогу Конотопу та спішно вертався у табір. Поки сюди не нагрянув Виговський з поганинами та ляхами.

Під вечір бойові порядки були вишикувані для відступу, обози прикриті важкою піхотою, гармати вантажені на вози. Відступ московської армії з-під Конотопу розпочався. На чолі армії мовчки їхали Трубецький та Ромодановський. Кожен заглиблений у свої думи, ще до кінця не осягнувши глибину поразки під маленьким, проте нескореним Конотопом.

Та не встигли вони відійти від стін міста на кілька верств, здіймаючи куряву до неба, як головна брама міста відчинилася, випускаючи шалене козацтво Гуляницького в чистеє поле. Попереду армії, мов вихор, нісся сам Григорій, високо здіймаючи бойову сокиру.

- За братчиків! За Конотоп! – волав він, мов скажений, перший влітаючи в гущу відступаючого війська.

Коні їх неслися у стрімкій люті, шаблі виблискували на сонці, лучники, мов по команді на ходу піднялися на конях та засипали відступаючих хмарою стріл. Січовики так стрімко налетіли на здивованих московитів, що ті навіть не встигли перешикуватись у бойові порядки. Спершу козацтво ударило по флангам, де стояли найбільш уразливі частини – легка піхота. Тоді кинулися до гармат. За мить зчинився справжній погром. Гармаші падали під копита дужих козацьких коней, обоз було втрачено, а з нею й скарбницю війська. Незабаром козаки відбили майже всю артилерію, спричинивши в таборі паніку та небачене кровопролиття. Московські знамена падали одне за одним у дорожну пилюку, та ніхто й не кинувся їх підіймати. В голові стугоніла лиш одна думка – вижити у цій тісняві, стогонах та всепоглинаючій паніці. Несамовиті крики, свист стріл, скрегіт криці – усе змішалось в хаотичну пісню московської поразки.

Гуляницький вперто вів свої значно поріділі ряди, кидаючись вперед, немов був безсмертним. У тому вихорі битви, де земля зійшлася з небом, а курява і кров застелили сонце, Трубецького було двічі поранено, проте він продовжував командувати відступом, з останніх сил намагаючись урятувати залишки воєнної честі та власне життя.

Незабаром козаки, стомлені битвою та обтяжені захопленим добром, відступили назад, до Конотопу. А розгублені залишки війська Трубецького наступного дня піддалася нападу основних сил Виговського, який гнав московитів три дні аж до самого кордону. Саме там, на кордоні, він отримав лист від Сірка, який вкотре не прийняв заклик гетьмана до єднання, а натомість сповістив, що йде на Акерман. Разом із листом хан отримав послання про тривогу – запорожці Сірка вчиняють набіги на кримськотатарські поселення. Це змусило хана спішно згорнути військову кампанію на землях Гетьманщини та вертатися додому, аби захистити власні території. Пограбувавши Курськ, Бєлгород та Путивль, татарська армія з почуттям виконаного обов’язку та не з пустими руками повернула додому.

Таким чином, страхи царя про те, що Виговський разом з поганинами піде на москву, не справдилися. Хоч Конотоп і став найболючішою поразкою російського війська у битві з козацькою армією, гетьман не зміг повністю скористатися нею для зміцнення держави та власного становища. Хоч Гадяцький договір з Польщею був вигідний Україні, ідея утворення союзу з поляками так і не набула популярності серед вільного козацтва та простого люду. Помилка Виговського була в тому, що він надто покладався на козацьку верхівку, яка постійно тишком-нишком його зраджувала то перед московією то перед Польщею. Він не надав належної уваги опозиції старшин, яка, між тим, очолювана Богуном, мов спрут, захоплювала все нові і нові території, чекаючи слушної миті аби звергнути гетьмана та установити нового – останнього нащадка великого Богдана Хмельницького.

*******

Сірко милувався мирним краєвидом українського степу. Сонце хилилось до обрію, обпікаючи наостанок небо кривавими відблисками. Кінь під характерником йшов легко, немов не з військового походу вертався, а прогулювався тихою степовою дорогою. Позаду йшло його військо – вільні лицарі Запорізької Січі, які жили своє окреме життя, часто далеке від політичних вирів у державі. Повертались вони з походу на бусурманські землі. Як завжди, з хорошою поживою та звільненими полоненими-українцями. Вітер ніс запахи трав та диму. І серце Сірка радісно співало в такт дужій козацькій пісні, що лилася з вуст його братчиків:

Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється?

Ой, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється.

Чи не той то хміль, що по пиві грає?..

Ой, той то Хмельницький, що ляхів рубає.

Чи не той то хміль, що у пиві кисне?

Ой, той то Хмельницький, що ляшеньків тисне.

Раптом щось змінилось. Сірко не одразу зрозумів що. Серце його дало збій, немов спіткнулось об невидиму перепону. Простір навколо потьмянів та налякано завмер, і він на мить опинився серед бурі розпачу, болі та гніву. Зникли кудись його лицарі, степ і кінь під ним. Очі засліпив іскристий вибух.