Розділ 25. Нескорений Конотоп

Облога Конотопа тривала аж до 29 червня. Цілих сімдесят днів хоробрі козаки Ніжинського полку неймовірними зусиллями, на межі людських можливостей, утримували під стінами міста стотисячну армію, яка билася об його дерев’яний частокіл, проте так і не змогла пробити оборону. Це здавалося неймовірним, з огляду на те, що Конотоп не був укріпленою фортецею. А тому подвиг Ніжинського полку назавжди закарбувався у серцях українців.

На початку червня в землі Гетьманщини увійшло татарське військо кількістю в тридцять тисяч вершників. Їх вів сам хан – Мехмед IV Ґірей. Послання Казимира дійшло вчасно, хан зібрав армію і рушив на допомогу Виговському. Вирішальна битва українсько-російської війни розпочиналась, і усі сторони розуміли це як ніхто. Противники зібрали усі свої сили та рушили назустріч один одному. Або пан, або пропав.

Виговський розробив хитрий план, згідно якого татарська кіннота та польска армія сховались в урочищі Торговиця, що на схід від села Соснівка – місцини, де відкрито отаборилась армія Виговського. Сам гетьман, залишивши табір під орудою брата Григорія Гуляницького Степана, рушив на чолі невеликого кількатисячного загону у бік Конотопу.

Вирішальна битва за Конотоп розпочалася…

Не встиг Трубецький поринути у такий жаданий сон, як його розбудили несамовиті крики та якийсь нелюдський свист. Тупотіння ніг, брязкіт зброї та люте кінське іржання доносились, здавалось, звідусіль. Князь схопився на ноги та вибіг із намету, щоб одразу ж забігти назад. Прямо на нього з великими від жаху очима нісся табун коней. Їх коней. Тварини ледь не збили з ніг великого князя.

- Та што там проісходіт!? – закричав Трубецький та повторив спробу вибратися назовні.

Те, що він там побачив, змусило його на мить заціпеніти.

Оманлива темрява накрила московський табір, приглушена лиш блиманням рідких багать. Воїни мирно поснули хто де після чергового виснажливого штурму. Табір розкинувся у низині, обнесений возами та укріплений додатковою вартою через часті вилазки недобитків Гуляницького, як вилаявся про козаків ще зранку Трубецький. І саме тоді, коли сон зморив солдат, із заростей, мов ті степові тіні, в табір увірвалися вершники. Попереду – Іван Виговський в повному бойовому обладунку, з шаблею наголо.

Козаки знесли вози, немов ті були недолугими декораціями, та ринули просто всередину. В саме серце московського табору. Прорвали варту, знісши їм голови перш, ніж ті змогли подати сигнал, і понеслися усією ватагою туди, де були прив’язані коні.

Саме цю картину й побачив ошелешений Трубецький, коли ледь не у спідньому вискочив з намету.

Глухий тупіт, іржання сотень коней, яким було даровано свободу тієї ночі, заполонили ще сонний табір. Нажахані козацьким свистом та криками, тварини щодуху понеслись крізь табір, не розбираючи дороги. Вони потрапляли у вогнища, перевертали казани з кашею, наступали на сплячі тіла, спричиняючи паніку та хаос навколо. Перевернуті вози з провіантом, повалені намети, зброя, дбайливо зібрана у невеликі купки – все трощили вивільнені коні на своєму шляху. Незабаром вогонь з вогнищ перекинувся на намети. Табір почав палати. А між тим хаосом, немов демони, носилися козаки з шаблями наголо, рубаючи голови приголомшеним московитам.

- Тривога! – неслося табором.

Але з усіх сторін лиш дим, гуркіт, іржання та стріли, що раптово свистіли з темряви.

Трубецький намагався у цьому хаосі навести хоч якусь подобу порядку, та розхристані, у самих сорочках солдати, його не слухали.

- Виговський привьол чертєй в табор! – почувся відчайдушний зойк.

У хаосі криків, мушкетних пострілів та вогню, що ширився табором, немов лава з вулкану, страх допомагав козакам більше, аніж їхні шаблі. В таборі вони надовго не затримались. Їх мета – навести веремія та вчасно зникнути. Саме так і зробили: прорвали оборону табору, підпалили кілька возів, відпустили сотні коней, порубали ворога – й щезли назад у темряву, заманюючи його за собою.

За годину після нападу табір ще місцями палав, проте старшини змогли сяк так упорядкувати нажахане військо, а Трубецький скликав термінову військову раду, на якій було вирішено зранку послати в погоню за Виговським тридцятитисячний загін на чолі з Семеном Пожарським.

На ранок військо Пожарського було вже готове до відходу. До цього часу багатьох коней було відловлено у степу, табір вже заспокоївся, а воїни готувалися до чергового дня облоги. Все виглядало досить буденно. За даними дозорців, було відомо, що Виговський зі своїм загоном відійшов у напрямку села Соснівка, де розташовувались його основні сили, тож Трубецький наказав Пожарському вести свою армію туди, попередньо переправившись через річку з однойменною назвою.

Майже цілий день знадобився князю Пожарському аби переправити свої загони по широкому дерев’яному мосту. Через велику кількість війська, що переправлялось, міст несамовито рипів дошками, погрожуючи щомиті обвалитися, скинувши вершників у бурхливі води. Окрилений тим, що Виговський має недостатньо сил аби становити реальну загрозу для його війська, князь був доволі безпечний. Він нікуди не поспішав та наказав армії увечері розбити табір недалеко від берега. Яким же було його здивування, коли на світанку стало зрозуміло, що вночі козаки зруйнували єдиний міст через річку Соснівка, по якому вони ще вчора так браво переправлялися на протилежний берег. Таким чином шлях до відступу було відрізано. Більше того, козаки встигли загатити річку, затопивши низини навколо неї, що унеможливлювало переправу на конях.

Ранковий туман ще колихав сонну землю, поволі простилаючись на болотну низину, де в заростях вже мовчки стояли ударні загони Виговського, очікуючи наказів свого гетьмана. Неприємна ранкова роса спадала на плечі та зосереджені похмурі обличчя. Виговський стояв на чолі загону, нахилившись уперед, немов хижак, готовий до смертельного стрибка. В очах його світилась така ж хижа рішучість. Він поставив на кін усе і не має права стратити.