Розділ 24. Січ мовчить - але чує

Трубецький запечатав лист та віддав гінцю, який, немов статуя, увесь час стояв струнко, чекаючи поки князь завершить письмо. Послання було адресоване Олексію Михайловичу, царю москви. З досадою у серці писав Трубецький, з великою образою. Як сніг на сонці танула повага до його воєнного хисту в очах власного війська. Бачили вони як кожен штурм обертається для князя ганебною поразкою. Мов нескорена стихія, височів частокіл Конотопу перед очима трьох князів, які вважали його непорозумінням перед подальшим заглибленням в Україну. Хотіли розбити за день-два, залишити свою залогу та йти далі. Та Конотоп стояв, насмішкувато поглядаючи на армію, що вирувала за його стінами. Болота робили його неприступним для повного оточення, а землю, що її насипали у рови, намагаючись засипати та зробити дорогу для армії, ці навіжені козаки вночі стягували собі та робили свої захисні вали ще вищими. Більше того, їхні вилазки малими мобільними групами наносили відчутних втрат московській армії. Тож Трубецькому нічого не залишалось як збрехати царю про чисельність армії Гуляницького. Замість п’яти тисяч, які, за його даними, стояли у Конотопі, він написав п’ятдесят. Аби хоча б у очах короля не виглядати цілковитим невдахою.

В душі ж Трубецький просто лютував, споглядаючи, як один за одним, його штурми терплять гнітючі поразки. Трупами їх було всіяне поле Конотопське, сморід стояв нестерпний, бо не встигали вони копати могили для тіл, тож лежали вони, розкладаючись на квітневому сонці, на радість вороняччя.

Незабаром через постійні нічні напади козаків, Трубецькому довелося відійти від стін Конотопу на 10 кілометрів. Він переніс свій табір на околиці невеликого села Підлипне, таким чином розділивши армію між табором та військами навколо нескореного міста. Єдине, що радувало Трубецького – місто таки впаде. Рано чи пізно. Не витримає облоги, не витримає безперервних гарматних обстрілів та штурмів. Так, він втрачає багато воїнів під час цих штурмів, та ціль виправдовує засоби. Що таке якийсь смерд у порівнянні з метою поставити козаків на коліна, а Конотоп випалити дотла. Лаври Пожарського, який досяг швидкого успіху у Срібному, не давали Трубецькому спати ані вдень, ані вночі.

Сіра стін порохового диму нависла над містом. Дихати було важко, слухати було важко, бо московські гармати не змовкали ні на мить. Стовп диму висів над захисними ровами, де розривались ядра, шматуючи дерева, землю та козаків, які немов злились із цією страшною картиною, зариваючись у землю рову якомога глибше. Сто тисяч московитів стояли перед Конотопом, мов той залізний змій, що стиснув місто у свою пащу в очікуванні, коли ж воно нарешті задихнеться.

Та Конотоп не здавався.

На стінах – втомлені, закіптюжені – столи козацькії оселедці та міщани, які вийшли разом із захисниками Ніжинського полку боронити свою домівку. Гуляницький, мов шалений, днями носився від стін до бійниць, кидав накази вартовим, посилав послання до ровів. Очі його були червоними від постійного недосипу, та погляд залишився твердим і ясним.

В погребах церков та ратуші теж кипіла робота – жінки варили прісну кашу, перев’язували та вкладали поранених, а діти розносили воду по оборонних позиціях. Дим від палаючих покрівель застилав небо над Конотопом, та ніхто й не думав тікати на болота. Молитва та прокльони злилися в одну тужливо-красиву пісню. Пісню незламного Конотопу. Віра та лють йшли поруч у ту скрутну годину.

Московити знову й знову йшли у наступ, а козаки стріляли по ним з-за валів з луків та аркебузів, кидали смолисті бочки, розпечене каміння зі стін. А вночі ще спромагалися робити вилазки, під час яких палили вози з продовольством та порохом, змушуючи Трубецького ледь не щоранку задихатися від люті.

Уночі на стінах було тихо, тільки й чути було журливих пісень, що їх тихенько наспівували жінки, виходячи з погребів подихати повітрям та насолодитися благословенними годинами тиші. І навіть у таку скрутну хвилину серця їх сповнювала надія. Бо бачили вони у захисниках Конотопу ту люту рішучість. що здатна подолати усе на своєму шляху, навіть стотисячну московську армію. Бо козацький дух живили не лише шаблі та битви. Його живила пам'ять – про вільну землю, про батьків, про майбутнє, яке вони нині творили власною волею та руками.

**********

Виговський ще раз окинув оком старшин, яких вважав вірними йому, бо після показових страт та бунтів намагався надати їм таких привілеїв, щоби вони й не думали пристати до Івана Богуна. У саме серце вразила гетьмана відкрита відмова двох таких славетних полковників як Іван Сірко та Іван Богун. Він простив їм зраду під Києвом, коли підняли шаблі проти нього, простив, коли йшли на братів під московитськими стягами. Та вони гордовито відкинули його мирні пропозиції. Натомість дали зрозуміти, що віднині вони до нього у відкритій опозиції. Не міг він їх поки дістати, бо князь Поділля, як називали Богуна мугирі, та отаман вільної Січі характерник Іван Сірко нині були такими знаменитими та підтримуваними простим людом, що лиш одна іскра могла збурити не просто локальне повстання, а справжню війну. Тож єдине, що залишалося Виговському, тримати біля себе лестощами та дарунками тих, хто ще мав вагу серед козацтва.

Яким Сомко, Павло Тетеря, Василь Золотаренко. Сиділи навколо його вузького дубового стола, оздобленого вишуканою різьбою, та допивали медовуху. На столі – розгорнута карта Сіверщини. Трійця найвидатніших шляхтичів, козацька верхівка, яка була віддана Богдану Хмельницькому, а нині відкрито підтримала його, Виговського. Саме на них опирався гетьман у нинішній непевній ситуації, саме з ними вирішував усі свої справи, радився та приймав рішення з огляду на їх рекомендації. Вони сиділи у нього в кабінеті в Чигирині та обговорювали план битви, яка увійде в історію як найграндіозніша битва між українськими та московитськими силами.

Смеркало. Непевне світло свічей у високих канделябрах відкидало довгі тіні на важкі зелені штори та обличчя козацької шляхти.