Розділ 23. Прах союзу

Конотоп у 1659 році не був ключовою військовою точкою, радше, це було невелике стратегічне місто на північному сході Гетьманщини, що мимоволі опинилось у вирі політичних змов, зрад та сміливих воєнних планів. На той час Конотоп був укріплений високим дерев’яним частоколом з майданчиками для відбиття можливих атак та земляними валами і ровами навколо. Низка боліт, що майже оточували місто, робили підступи до нього практично непрохідними. Фортеця з дерев’яними баштами й бійницями, вузькі вулички, церква, дерев’яна невисока ратуша – ось і все, чим міг похвалитися Конотоп.

На валах його височіла козацька сторожа, пильно вдивляючись вдалину і вдень і вночі. Бо добре відали, що йде до них сила, яку важко буде спинити. Велика напруга відчувалася в місті, воно готувалось до затяжної облоги. Селяни з навколишніх сіл тягли до Конотопу зерно, крам та фіри нехитрого харчу. Козаки лагодили чстокіл, укріплювали та насипали вали, копали рови, будували нові вогневі точки, вправлялися у стрільбі. По всьому місту стояв гул, немов у вулику, якого ненароком потривожив неповороткий ведмідь.

У Конотопі мешкали переважно козаки та міщани – ремісники, зброярі, гончарі, торговці. З наближенням московського війська місто перетворилося на суцільну військову залогу – кожен працював над укріпленням свого дому. Навіть жінки дерли тканину на перев’язки та сушили м'ясо, бо добре знали – хто не хоче працювати на свою армію, буде працювати на чужу. Навіть діти не носилися як зазвичай вузькими вулицями, а безперестанку наповнювали величезні діжі водою - на випадок пожеж, які неодмінно виникнуть, коли місто почнуть обстрілювати. А те, що його будуть засипати гарматними ядрами, ні в кого не було сумнівів. Навесні Конотоп був як тліюче вугілля – готовий до бою, але ще не спалахнув на повну силу. Це місто виявилось останнім щитом перед московською навалою, і саме тут невдовзі мала розпочатися одна з найбільш кривавих сторінок козацької воєнної слави, про яку потім напишуть великі українські письменники – «З тої поразки міг утекти… хіба той, хто мав крилаті коні».

21 квітня на горизонті замаячила гігантська грозова хмара, здіймаючи урагани пилу. До Конотопу наближалась величезна армія, і хоч як палко не молився Гуляницький, та армія була не гетьманська. Ніжинськицй полковник стояв на вежі на північному валу, гарячково стискаючи підзорну трубу у руках. хоча й неозброєним оком було добре видно чорно-залізне наближення смерті. Обличчя – закам’яніло, в темно-блакитних очах – напруга. Не за себе він боявся. Його життя нічого не вартувало у порівнянні з тією ідеєю, за яку полягли найкращі сини України. Він боявся за Конотоп. Боявся за мешканців, бо вже доповіли йому про дою тих, хто сміливо виступив проти московської навали. Останніми днями у Конотопі тільки й мови було про жахливу кривду у Срібному.

За ровом, крізь сірий серпанок ранкової мли здіймались хмари пилюки. То підходила армія. Армія величезна, як океанська хвиля, що зароджується у глибинах, щоб вийти на поверхню всезмітаючою стихією. У підзорну трубу він уже розрізняв піхоту, закуту в лати, стрільців з бердишами, полки кавалерії, а позаду – важкі гармати та обози з порохом та провіантом. І над цим усім тріпотіли чужинницькі хоругви.

- Ідуть. – прошепотів хрипко до себе.

- Ідууть! – почувся голосний вигук на майданчику частоколу.

І в той же момент захвилювалось море за стінами Конотопа. До Гуляницького підбіг захеканий джура, очікуючи розпоряджень.

- Бачиш, сину. – натомість спокійно мовив полковник. – Суне на нас стотисячна рать. Як тая чума. І ми – єдине, що стоїть між нею та світом людей.

Постать його, у броні, з шаблею на боці, здавалась самою Волею – невисокого зросту, кремезний, широкоплечий, впертий, мов дуб. Якщо хтось і зможе стояти проти московитів, то це Григорій Гуляницький. Він ще раз поглянув на військо вороже та промовив до мовчазного джури:

- Хай їх і сто тисяч, але ми ті, хто стоятиме. І як умремо – то не без плати. Багато їх з нами поляже тут, під Конотопом.

Кинув останній погляд на обрій:

- Ходімо.

І рушив за рятівні стіни, залишивши орудувати першою лінією оборони хорунжого Самійла Сухопаренка. Вже з бійниці знову пильно поглянув на горизонт: над ворогом, що наближався під голосні вигуки та скрип возів, повільно вставало сонце – червоне, мов криваве знамено.

День починався. День облоги. День випробування. День, що увійде в літописи.

*********

-Що коїться, Іванку? Чує моє серце, недобрії діла кояться, а ти мовчиш. Хто сьогодні має до нас завітати, що ми з Мотрею готуємо, мов на весілля?

Богуну здалося, що на нього сиплеться град. Шорсткий, колючий. Ганна сипала на нього тим градом-словами, зігнувши свої брови у дугу так, що вони зійшлися на переніссі. Войовниче приставлені руки до боків свідчили, що налаштована жінка рішуче. Досі красива, соковита, у новій сорочці, що купила вчора на ринку, з заплетеними косами, вона стояла біля столу, на який розкладала тарілки. Богун нещодавно повернувся з косовиці, їздив разом з наймитами дивитись чи вже достатньо піднялися трави для косіння. Війна, що лютувала десь там, на околицях держави, доносилась до них клятими громовицями та тривожними вістями. Проте Іван остаточно вирішив тримати лінію молодого Хмельниченка, тож нині йшов цим шляхом, сповнений такої ж рішучості, як і його жінка, тілько що руки до боків не приставляв.

- Отсе, жінко, твоє дідо коло печі клопотати. – різкувато промовив Іван. – Щойно вернувся з косовиці, а ти мене засипаєш непотребними питаннями, немов лядський драгун стрілами. Дай-но мені краще водиці змитися, бо гості скоро прибудуть, а я мов той мугир невмиваний.

Та Ганна і бровою не повела. Як же дратувала його ця її жіноча непокора. Не бабське діло втручатися у справи полковницькі, тож глянув на неї так, немов іскри висік, і промовив, стримуючи гнів:

- Ганно, або дай води, або йди до печі. Негоже жінці полковника вести себе так, немов віру забула, яка мовить, що жінка має коритися мужу.