Розділ 22. Гнів і попіл

1959 рік

«Брате,

Пишу тобі з Вінниці, з серця зболілого Поділля, де кожна хата просякнута димом згарищ. Пишу тобі не як до славетного воїна, а як до побратима, який так само як і вболіває за нашу знедолену землю. Пишу тобі як брат до брата, від якого не має ніякої таємниці.

Старий світ валиться. Польща хижо хапає нас за карх, москва простягає свої кістляві загарбницькі руки, мов той мертвяк, що не може вспокоїтись. Наш народ знову на роздоріжжі, слухає то одних, то інших, хилиться то в один бік, то в інший, не маючи своєї думки. Кидається між ярмом і мечем та не бачить виходу. Ти добре відаєш про останнє бажання батька Хмеля. Не тримаю зла на нашого гетьмана. Пробачаю йому усю його кривду супроти мене, бо діяв він лиш в інтересах нашого краю, як нині дію я. Батько хотів бачити Юрка увінчаним гетьманськими клейнодами, і хоч юний ще Юрко, та в жилах його тече нескорена Богданова кров. І я щиро вірю, що одного дня Богданова іскра запалає у серці свого сина.

Нам з тобою давно не по двадцять літ аби тікати від істини: поділимося ми з тобою, брате, впаде Україна, а за нею впадемо і ми. Лише у єдності наша сила. Згадай ті славетнії часи, коли ми були єдині. Ми гриміли на весь світ. Тож я закликаю тебе, брате, приєднатися до нашої коаліції у особі мене, Сомка та Золотаренка. Приєднатися до ідей єдиного гетьманства, яке об’єднає Україну. Приєднатися до Юрія Хмельницького та відновити справедливість.

Чекаю з нетерпінням на твою відповідь.

З повагою та надією, твій брат Іван Богун

Літо 1659 року Божого, Вінниця»

Сірко ще раз уважно пробігся рівними красивими рядками, мивоволі милуючись ними. Такого красивого почерку, як у Богуна, він більше ні в кого у житті не стрічав. Наділив же Бог стількома талантами одну людину. Прокашлявся і відклав пергамент. Вітер заглядав у шибку гілками груши, в хаті тихо потріскував вогонь у печі. Іван сидів за столом, де зазвичай працював, коли в рідкісні моменти приїжджав додому, до Софії.

Глянувши на лист, відчув раптом тремтіння в руках. Що чекало їх там, за цим поворотом долі? Довгоочікуване об’єднання чи чергова спіраль руйнації, яка призведе до повного краху їх державності? Він не бачив у Виговському тої сили, що здатна об’єднати козаків та змусити їх виступити єдиним фронтом. Але й не бачив її у Юркові. Надто наївним був цей хлопака, надто довірливим, надто… боягузливим. Сірко аж стрепенувся від такої несподіваної думки. Ніколи раніше не допускав він такого, що нащадок славетного Богдана Хмельницького виявиться настільки слабкодухим, що усі свої справи віддасть в руки хитрого Брюховецького. Так, батько Хмель довіряв йому. А от Сірко – не дуже. Такого лисячого погляду він не зустрічав у жодного старшини. Брюховецький уособлював новий пласт козацької верхівки, яка прийшла до влади під час Руїни, тож мала зовсім інше бачення та підхід до того курсу, який мала тримати Гетьманщина. З тих славетних часів лиш він та Богун залишились стояти на варті правди. Інші імена, що ще донедавна гриміли Україною, вже засипав порох історії.

- Іване, відпочинь. – почув він за спиною тихий шепіт.

І так спокійно раптом стало на душі, немов не сидів він серед невизначеності та хаосу з листом Богуна в руках, а знаходився на квітучих луках. Де небо пахне світанковою прохолодою, а птахи голосно виспівують вітальну мелодію сонцю, що поволі сходить. Сірко посміхнувся та повернувся на шепіт своєї відьми. Тільки вона відчувала, що лежить у нього на серці. Тільки вона могла заспокоїти та зняти цю вселенську втому лиш одним ніжним шепотом.

Софія напівлежала серед подушок великого крісла, що його Сірко спеціально придбав для неї. Схудла, чоло спітніле. Важко їй давалося життя, що визрівало усередині.

- Наш син кличе тебе. – стомлено посміхнулась на його посмішку.

Сірко піднявся та підійшов до своєї жінки. Опустився навколішки, узяв її руку в свою. Така гаряча. А в очах – вселенська довіра до нього, яку не має права не виправдати. Він поклав руку на її живіт і тихо мовив:

- Я тут, Романку. Я завжди буду поруч з тобою.

За вікном знявся вітер, а в душу Сірка прийшло розуміння: між обов’язком перед країною і любов’ю до рідних людей не обов’язково обирати. Він – воїн, який здатен однаково захистити і свою Вкраїну і свою родину. Вже завтра він має вирушати на Січ, але сьогодні – він чоловік та батько, якого закликало до себе нове життя. І лише це важливо в цю мить.

Другого дня рано-зранку Сірко вирушив в дорогу. А в цей українськими землями швидко просувалось стотисячне московське військо Ромодановського, Пожарського та Трубецького. Разом із ними йшли козаки Івана Безпалого, якого московський цар проголосив гетьманом на противагу Івану Виговському. Під містечком Срібне їм назустріч хоробро вийшов Прилуцький полк на чолі з молодим полковником Петром Дорошенком, який там квартирувався.

***********

- Цей юда беззаконний, Пожарський, увійшов у місто. Удар його шаблі став сигналом для тих клятих гаспидів, які віру в бога давно забули. Наказав не лишати нікого живим, тож незабаром місто сповнилось криками - потекли ріки крові, сатана у особі московитів розпочав свої криваві жнива. Вони, мов тії демони ненаситні, вривалися в хати, палили дахи, виволікали людей на вулиці, не жаліючи ні старого, ні малого. Зносили без жалю голови тим, хто намагався утекти від такої жахливої кривди. Крики матерів, стогін та плач змішалися в якусь пекельну пісню, за ними ревіла від болю худоба у підпалених хлівах. На свої очі бачив як горіло Срібне, здіймаючись чорним димом спалених та скривджених душ. І в душі моїй усе вигоріло, мій гетьмане. Не зміг я стримати крику, споглядаючи тую моторошну картину. Та кожна мить нашої затримки коштувала козаче життя, яке знадобиться, аби підтримати тебе у назріваючій батаві. Тож ми полишили спалене місто та прорвалися до тебе, аби мати змогу відомстити тим, хто прийде сюди одібрати наше право на мирнеє існування під стягом України.