Розділ 21. Під сурми московські

- Ладо! – що є духу закричав Нечай.

Цей відчайдушний крик не залишив байдужим ні одне козацьке серце. Вони любили та поважали сотницю як вірного побратима та розумну жінку. Тож на хвилі гніву та помсти козаки Нечая настільки потужно почали тиснути на моковське військо, що незабаром те почало тікати, попри відчайдушні спроби Дашкова завернути своїх вояків назад на поле бою. Московити під гнівні окрики Дашкова намагались зібратись у якусь подобу рядів, аби затулитися від ворожих стріл та шабель, проте козаки не давали їм це зробити, налітаючи, мов дикі лісові оси та ламаючи оборону. У болотистій низині, куди козацька братія загнала ворога, коні московитів вгризались у багнюку, не маючи сил ступити далі. Один із загонів намагався сховатися за розбитими возами, проте були ж розбиті своїми – залп був неточним, дим ліг біля своїх, оглушивши їх, і поки ті приходили до тями, невеличка козацька ватага обійшла їх з флангу. Дашков, побачивши як падає його стяг, наказав залишкам своєї армії тікати до лісу, залишивши сотні своїх воїнів конати на полі.

Коли бій був скінчено, а ворог сховався в гущавині лісу, козаки кинулися до побратимів, аби надати першу допомогу пораненим. Нечаївці захопили п’ять гармат Дашкова, полонених та нехитре добро, яке московити покидали в паніці. А за воротами Мглина їх радісними окриками вітали містяни, які уважно стежили за перебігом бою з безпечної відстані.

Іван обвів поглядом поле бою, вкрите трупами, стогонами, поламаними списами та зритою землею, почорнілою від крові. Обличчя його було темне від гніву. Звелів привести одного з полонених, і коли наказ його було миттєво виконано, мовив до зляканого московита, який так і залишився стояти на колінах:

- Сказав вам не йти сюди, бо не раби ми ваші, а вільнії лицарі. – процідив полковник крізь зуби до поверженого ворога. – Передай Дашкову мої слова – «Хай цар собі запам’ятає: за кожен сажень північної землі буде по ньому вогонь».

Тоді звелів відпустити переляка, а сам поспішив туди, куди хотів від початку, проте полковницький пірнач зобов’язував спочатку потурбуватись про поранених та убитих побратимів.

Увійшовши тихо в намет, побачив як кремезний місцевий лікар на ймення Омелько обробляв глибоку рану у неї на плечі. Жінка сиділа на похідному ліжку, стискаючи зуби від болю, проте з її вуст не долинуло жодного зойку. Погляд Нечая пробігся по її обличчю – вуста стомлено стиснуті, чоло вкрите потом та кров’ю, волосся злиплось, але в погляді – жодної скарги. І такою вона йому здалася красивою в ту мить - зі сплутаним волоссям, у брудній подертій сорочці, крізь яку проглядало скривавлене біле тіло, - що довгими ночами в тюремній камері він часто відтворював саме цей її образ.

Обережно, не порушуючи мовчання, що панувало в наметі, наблизився на кілька кроків, аж поки не опинився перед Ладою.

- От дурна баба, дарма, що сотниця. Казав же – не лізь у саму гущу. Що ти робила біля тих гармат? - сказав ніби й з докором, проте в голосі звучала незвичайно тепла тривога. Куди й ділись його звичні кпини.

Лада звела на нього очі  - темні, глибокі, неспокійні, і стиха мовила:

- Рятувала твою голову, полковнику. Якби не я з браттями, хто зна чим скінчився б той бій. Міг би й подякувати.

- Дякую, та навіщо ти накинулась на тих двох комишників? Могла б і вмерти.

Вона глянула на нього і зухвало відповіла:

-А може я й хтіла того. Бо знала, хто буде бурчати наді мною, поки я спливаю кров’ю.

- Ладо, я волів би, аби ти не рятувала братчиків ціною власної крові.

Сотниця поглянула на нього довше, аніж зазвичай. Риси її обличчя пом’якшали, вуста розтягнулися у посмішці, в кутиках яких вигравала звичайна насмішкуватість:

- А я б воліла, щоби ти хоч раз признався, що хвилюєшся за мене, а не тілько за увесь полк

- Ет ці баби, щось як та зайде з юродства в душу. Та певне, що за тебе найбільше. – кинув удавано недбало Нечай, а очі зрадницькі забігали, шукаючи кутки намету.

Омелько закінчував перев’язку, хитро посміхаючись у могутні вуса. Отсе добре сказав якийсь мудрий оселедець – молоде, та дурне. Піднявся, уклонився полковнику та мовчки вийшов з намету, залишивши цих двох наодинці.

Лада опустила очі і стиха мовила:

- То кажи мені це не між боями, а десь між життям… якщо колись знайдемо місце для нього.

- Знайдемо. -впевнено відповів козак і присів поруч.

Під вагою його дужого тіла ліжко загрозливо вигнулось, змусивши Ладу нахилитися до нього. Вони опинились так близько один від одного, що чути було як у шаленому ритмі вистукують їх серця. Сиділи так, мовчки, серед поля, де щойно відгриміла важка битва. І з того болю, ран і втоми щось непомітно проростало між ними - несміливе, але справжнє.

Перший прийшов до тями Іван. Незграбно прокашлявшись, простягнув Ладі невеличкий бурдюк із медовухою:

- Я чого прийшов. На ось… - він почухав потилицю. – Така добра настойка, що й мертвий устане. І тобі не помішає.

Лада лиш мовчки звела очі догори. Він просто невиправний…

Блискуча перемога нечаївців під Мглином на певний період зміцнила позиції прогетьманських сил у цьому напрямку. Вже в жовтні Білоруський полк під орудою Нечая знищив московські війська під Новим Биховом, Мстиславом та Ростовлем, узявши ці території під свій контроль. Нечай готував удар на Могильов – одне з найбільших міст, яке зайняли московські міста. Щоби зупинити цих нестримних берсерків, цар направив у білоруські землі каральний загін на чолі зі стольником Григорієм Козловським, до складу якого входили елітні підрозділи московського округу.

А тим часом Іван Виговський зустрівся з Василем Шереметьєвим у Любарі.

***********

У великій, напівтемній світлиці, де в каміні весело потріскував вогонь, так нестерпно тхнуло димом та воском, що у Виговського розболілась голова. Він сидів у м’якому кріслі, тримаючи у руках кубок з добрим вином. А навпроти нього самовдоволено розкинувся Василь Шереметьєв – повний, широкоплечий, з холодними блакитними очима, сповненими презирства до всього світу загалом і до козаків зокрема. Біля нього запопадливо примостилися кілька бояр, мовчазних, напружених. Усі завмерли в німому очікуванні.