Розділ 20. Вогонь і кров Мглина

Свіча догорала, лишаючи по собі воскові сльози. В кабінеті панувала напівтемрява, запах воску та відчай. Іван Виговський схилився над захаращеним усіляким потребом столом, уважно вчитуючись у аркуша пергаменту. Гетьман перебував у Чигирині, куди спішно кинувся після невдачі під Києвом. Гадяцький договір збурив козацтво набагато сильніше, аніж він собі гадав. Ніколи не думав, що союз із Польщею, та ще й такий вигідний, стріне такий опір серед простого люду та низової братії. Вони ладні приєднатися до того, кого ненавидять усією душею – до москви, аби не допустити цього історичного возз’єднання, яке, на думку Виговського, являється єдиним спасінням Гетьманщини. Дурні! Невже вони не розуміють, що цим розколом поставили свою молоду країну на коліна, а козаків – перед таким страшним вибором.

Через прочинене вікно протяг приніс тужливе завивання вітру й далеке каркання вороняччя. Виговський здригнувся. Те каркання тепер переслідуватиме його все життя. Так, він програв важливу битву, але війна ще не скінчилась, і тепер він діятиме інакше. Недарма Хмельницький так цінував свого генерального секретаря, недарма так прислухався до його думок. Йому треба згадати хто такий Іван Виговський, згадати, що перемоги відбуваються не лише у відкритому протистоянні. Саме тому нині гетьман писав покірного листа московському цареві Олексію Михайловичу, в якому запевняв царя у своїй прихильності та просив простити йому невинну «провину» під Києвом.

Та лист йшов туго, бо думки випікали голову гетьмана вогнем, заважаючи зосередитись на покаянні. Сірко. Богун. Ті, хто вірив у нього, коли він тільки-но взяв булаву до рук, нині йшли проти його планів. Повстали проти своїх братів, злигалися з московитами. Він досі не йняв тому віри, хоча розвідки доповіла, що полковники завернули свої полки додому і не пішли далі з Ромодановським. Та ж розвідки доповіла, що на покинутих армією Виговського територіях нині панують московити – вчиняють розбої, грабують селян. Та що він може вдіяти. Що може вдіяти гетьман, проти якого повстали його ж козаки!

Після тривалих роздумів, він вмочив перо у чорнило та прийнявся закінчити листа. В кожному слові його, що рівними рядками лягали на аркуші, відчувалась гіркота поразки:

«Божиею милостью Великий Государь Царь и Великий князь, всея Великия и Малыя и Белыя московии самодержец, и многих государств и земель Восточных и Западных и Северных отчич и дедич и наследник и государь и обладатель от вєрного слугі, гетьмана войска Запорожского Івана Виговського – покірнеє слово і челобітная.

Всємілостівий государь и великий князь, писати мушу со смиренністю та роскаяньєм, ібо пошел я не протів волі царя-батюшкі, а протів зради в ліце князя Ромодановського і полковніков войска Запопрожского – Івана Сірченка і Івана Богуна. Воссталі воєводи московскіє і старшина козацкая протів волі гетьмана своєго.

Вину свою не откідая, прошу смілостівітса над обстоятєльствами. На збурення народу руського і тяжелоє положеніє Гетманщини.

Даби предотвратіть єще большеє кровопролітіє, мілостіво прошу сойтісь в переговорах с воєводой Васілієм Шереметьєвим, даби укласти мір. Хай правда і вєра в царськоє слово прекратіт разрушенія, которая пожираєт наш обєздолєний край.

Вашій милості покірний слуга, 

Іван Виговський

Гетьман войська Запорозького

Года 1658 з міста Чигирина»

Дописавши лист, Виговський довго його перечитував, вагаючись чи віддавати його джурі, чи спалити. Просидівши у темряві згорівшої свічи довгий час, гетьман таки викликав джуру та віддав згорнуті, запечатані сургучем аркуші. Його очікувала неприємна розмова з Шереметьєвим. Добре знав Виговськицй московитську вдачу, тому уява його малювала пихатий погляд, стиснуті у презирстві губи та слова, кинуті зверхнім тоном. Та він, гетьман Іван Виговський, має витримати і таке, бо батько Хмель ще й не таке витримував заради інтересів своєї країни. Єдине, що його нині тішило – то Іван Нечай. Славний козак, мужній, відкритий та лютий. Остання звістка від нього була напередодні – білоруський полк упевнено відтісняє ворога зі своїх земель, нині йде під Мглин, щоби стрітися в бою з московським стольником Андрієм Дашковим.

**********

Новий день замаячив помаранчево-багряними тонами сонця, що поволі сходило над горизонтом. Ген за пагорбами розкинувся Мглин – невеличке містечко з міцним дерев’яним частоколом по периметру. Здавалось, воно ліниво дрімало у світанкових променях сонця. Проте всередині міста зростала напруга. Бо добре бачили містяни армію Дашкова, розташовану на околицях. Потерпали від московського війська, ховали доньок та крам від пильного ока недругів, очікуючи на героя цих земель – Івана Нечая, який неодмінно прийде звільнити їх від цього дикого війська, яке не мало ніякого благородства у своїх душах. Чули вони про переможну ходу Білоруського полку. Тож очікували на козаків, і щодня із завмиранням серця споглядали на схід, туди, звідки мав прийти порятунок. І він не забарився…

Числа п’ятнадцятого вересня на обрії замаячили козацькі хоругви, вчувся дзвін литавр та могутня козацька пісня. То Нечай йшов по душі тих, хто плюндрував його землі. Він йшов по московського стольника Андрія Дашка. Армія Нечая налічувала три тисячі гарячих голів, готових кинутися на ворога за першим порухом руки свого отамана. Разом із ним йшов Денис Мурашко – місцевий сотник, повстанські загони якого складалися з присяжної шляхти та покозачених селян. Він вів близько двох тисяч воїнів. Таким чином, армія Івана Нечая налічувала п’ять тисяч проти потужного з’єднання Дашкова, що налічувало чотири з половиною тисячі професійних вояк та таку ж кількість бойових слуг, готових воювати разом зі своїм хазяїнами. Дашков, добре відаючи про чисельність армії Нечая, навіть не наказав укріпити оборону табору, вважаючи що козацький полк не становить для нього реальної загрози.