Розділ 19. Руїна в серці

1658 рік

Близько дати 20 жовтня 1658 року московське військо у кількості п'ятнадцяти тисяч на чолі з Григорієм Ромодановським перетнуло кордони Гетьманщини та рушило через Київ на Чигирин. З боку Вінниці до нього прямував полк Івана Богуна у кількості п’ять тисяч козацьких оселедців. У таборі Ромодановського на нього вже чекав Іван Сірко разом з кількома тисячами вільної січової братії. Їх очікувала битва, страшніше якої вони не мали доти. І не в кількості війська вона вимірювалась, не в готовності противників убивати один одного, не в жорстокості бою, а в її учасниках. По обидва боки були ті, хто при житті Богдана Хмельницького йшли бік-о-бік один з одним, захищали спини побратимів у битвах, а нині мають у ці спини стріляти.

Дізнавшись про наближення ворог, Виговський не став очікувати доки він прийде по нього у Чигирин. Він вирішив зупинити Ромодановського ще під Києвом. Армія його складалась з козаків, польських найманців, німецьких ландскнехтів та союзної татарської кінноти. Однак частина татар уже почала відступати, відчуваючи, що союз із Річчю Посполитою хисткий та може закінчитися невдачею.

Виговський прийшов раніше за московитів, тому мав час підготувати оборону табору та атакуючі фланги. Місце бою обрав територію північніше Києва, біля річки Трубіж, у вогкому полі, порослому осокою й чагарником. Хоч місцина не була сприятлива для маневрів комонників Виговського, але надії на те, що і ворожа кіннота тут не розвернеться, також були. Одночасно він отримував вісті з півночі, де вів бої нестримний Іван Нечай. На відміну від нього, Виговського, цей козак не мав сумнівів у своєму серці, він йшов за своєю правдою. Гетьман йому навіть трохи заздрив, бо коли людина не має сумнівів, її важко перемогти. Так і було. Згідно останніми даними, Нечай впевнено відтісняє московита до Мстиислава, де мала розпочатися головна битва, так як до Мстислава вже наближався царський полк Івана Лобанова-Ростовського.

На ранок 30 жовтня після кількох днів важкого очікування на горизонті узрів Виговський темну хмару, що сповіщала про наближення великого війська. Московська рать йшла по нього і по тих, хто нині застиг в німому очікуванні неминучого. Він оглянувся на своїх козаків. Рішучість на обличчі, готовність йти вперед, незважаючи ні на що. Та те, що вони побачили, чи власне кого, підкосила їхню віру, ударила під дих, заважаючи дихати на повні груди. Можливо, саме ця деморалізація і зіграла на руку ворогові, який йшов, мов лавина, готова змести Виговського та його армію зі свого шляху.

Молочний густий туман стелився долиною Трубежа, мов похоронний саван над тілом же живого степу. Виговський аж здригнувся від таких моторошних асоціацій. Не час і не місце нині для такого фаталізму. Було надто тихо, як буває лише рано зранку, навіть коні лиш зрідка фиркали, не сміючи плюндрувати землю копитами. У повітрі стояла напруга, така нестерпна, що здається мить і вона трісне, мов те дзеркало чи крига на річці ранньою весною.

Сірко зустрівся з Богуном на перетині шляху, де за пагорбом, згідно даних розвідки, їх очікував Виговський. Побратими спішилися, мовчки обійнялися. Козаки, що супроводжували своїх полковників, дружно вітали один одного вигуками та помахами рук.

- Ти ще можеш вернути назад. – мовив Сірко, споглядаючи на Богуна, який за ці місяці геть спав з лиця.

- І ти можеш. – тихо відповів Богун, тримаючи в руках зірвану степову квітку, яку увесь час нервово крутив у долоні.

Сонце вже пробивалось з-за обрію, розфарбовуючи небо у багряно-рожеві тони, чувся веселий багатоголосий спів птахів. І така була та картина умиротвореною, що хотілось залишитись тут назавжди, хотілось не перетинати той пагорб, де їх очікували побратими по той бік правди.

- Але ми не вернемо. – відповів Сірко. – Вибір зроблено. Побратими та простий люд не вкомпонують нашої легкодухості.

- Нам пора. – твердо мовив Богун, відкидаючи, мов марево, давній спомин як сидів він з Виговським за одним стллом. Пив добре вино та вів бесіди про єдність України.

Незабаром військо Ромодановського та обєднані козацькі сили Сірка та Богуна виступили єдиним фронтом, вишикувавшись у бойове каре, готове будь-якої миті до нападу. Голосним протяжним стогоном озвалась бойова козацька сурма, ознаменовуючи початок наступу. Січові ряди рушили вперед.

Сірко з Богуном спостерігали за дійством з високого пагорба. Побратими не вели власноруч свої армії, вони залишились в тилу, керуючи флангами за допомогою старшин, що снували туди-сюди з шаленою швидкістю та блискавичними розпорядженнями. Таким був план Ромодановського. Князя взагалі дивували ці козацькі традиції, коли полковник йде першим у бій, наражаючи своє життя на небезпеку, а власну армію – на ризик залишитись без командира у скрутну хвилину.

Характерник поглянув на свою січову братію, яка йшла повз нього стрункими порядками – обличчя суворі, в очах – готовність до смерті. Ніхто не співав бойових козацьких пісень, не вигравали бандури, як бувало раніше, коли козаки єдиним міцним кулаком йшли бити ворога. Не до пісень їм було, не до жартів, бо нині вони йшли бити не ворога, а своїх братів.

- Думаєш він зламається? – спитав сірко у Богуна, не відводячи погляду від свого війська, і той одразу зрозумів про кого йде мова.

- Він уже зламаний, Іване. – Богун так стиснув руківя шаблі, ніби від сили цього стискання залежала його доля. – Його зламали власні амбіції, коли пішов проти посмертної волі Хмеля. Він не зрадник, просто втратив себе, коли світ полетів ік бісовій матері.

- А ми? – перепитав Сірко, тепер уже пильно дивлячись побратьиму в очі. – А ми не втратили?

Богун не витримав цього проникливого сірого погляду і опустив очі. Йому не було що сказати побратиму, бо відповідей він не мав.

Небокрай все ще димів тремтливою млою, коли армія Івана Виговського стрункими вишколеними рядами вишикувалась на полі. Вітер, немов увібрав у себе козацьку тривогу, лихоманливо шарпав гетьманські штандарти, а чорні круки вже кружляли над їхніми головами з голосним настирливим карканням в очікуванні скорої поживи. Виговський на підвищеному пагорбі уважно стежив в підзорну трубу за наближенням ворога, пробігся поглядом по рядах московського війська, яке стрімко наближалось під звуки гучних барабанів.раптом він ледь з асерце не ухопився. Там, серед цих гостроверхих шапок з овчини, побачив він запорожців з Дикого Поля, побачив полк Вінницький та Брацлавський, добре відаючи хто веде їх. А потім він побачив. Ні, цього просто не могло бути…