Розділ 18. Коли розпадається єдність

Йому лише дев’ять, він стоїть разом із братами у дворі - в самих лише сорочках, босоніж, на снігу. Перед ними лежать важкі дерев’яні палиці.

- Справжній чоловік не просить ласки. Він бере. – чує малий Григорій грубий голос батька, який нависає над синами кам’яною брилою, одягненою у теплий плащ, підбитий хутром норки, та теплих чоботах. Він не зводить темних колючих очей з синів. - Хто не зламається, того повезу до князя Трубецького служити. Решта залишиться псів пасти.

Старші брати переглянулись. Один з них, Андрій, був старшим на шість років, дужий, як молодий ведмідь. Інший, Василь - улюбленець матері, спокійної вдачі хлопчина, а значить, слабший у батькових очах.

- Бийтесь, - кинув Григорій старший. - Один проти одного. По черзі. Хто переможе - піде в люди.

Малий Григорій не злякався, хоч і тремтів від холоду та жорстокості батька. Не тому, що не боявся. А тому, що знав: страху тут не місце. Тож коли настала його черга вийти проти Андрія, він щоразу вставав після болючих ударів брата. Брат бив щодуху, не стримуючись. Тож незабаром у малого Григорія нестерпно пекло обличчя, а з тріснутої губи густим струмком текла кров. З грудей виривався хрип, худе дитяче тіло дрижало від болю та холоду, та він все рівно вставав під нові удари. А коли вдалося бити брата, він не стримувався. Не було у нього жалю, лише жага вирватися з цього пекла, у яке батько перетворив їхнє дитинство. Він бив точно, хльоско, по кістках... Він виграв...

Коли все скінчилось, він стояв серед крижаного подвір’я, весь у синцях, із розбитим обличчям, але з прямою спиною. В очах – ненависть до всього живого, і особливо до батька. Його брати лежали в снігу, задихані, побиті, зломлені. Батько мовчки підійшов, поклав важку руку йому на плече й на мить, лише на мить, стиснув.

- Поїдеш до Троїце-Сергієва монастиря. Там навчишся мовчати і командувати.

Малий Григорій не відповів. Просто кивнув. І в ту мить зрозумів: любов - це не те, чого варто чекати. Це те, що треба здобути. Як і землю. Як і владу…

Григорій відмахнувся від важкого дитячого споминку. Не вистачало ще й вдень про це думати. З нього досить і нічних кошмарів про власне дитинство, після яких він прокидався у холодному поту.

Незважаючи на те, що князь Григорій Ромодановський народився у боярській родині, дитинство спадкоємця давнього роду не було безтурботним. Він ріс у конкуренції серед численних братів. Саме його батько, Григорій Петрович Ромодановський, чоловік твердої та жорстокої вдачі, створив та підтримував цю конкуренцію, намагаючись виростити з синів справжніх воїнів. Тож Григорій ріс не серед дитячих забав у колі численних няньок, а змалку звикав до суворості та безкінечних тренувань. Вже з п’яти років малий князь сидів поруч із дорослими чоловіками під час обідів, не сміючи встрявати в розмови, але добре запам’ятовуючи кожне слово, кожну інтонацію.

Змалку його навчали мовчати й слухати. За розмовами бояр і приїжджих послів він пізнавав хитросплетіння політики, силу мовчання, небезпеку емоцій. У десять - уже читав труди московитських державних мужів, книги, написані незрозумілими термінами, а тому важкими для сприйняття дитини; у дванадцять - знав основи латини і тактику воєнної справи. І хоч батько ростив його воїном, Григорій не хапався за меча, спочатку керувався словом.

Його підліткові роки минули при дворі. Пильний, витриманий, він ніколи не стояв у першому ряду, але завжди знав, що відбувається за лаштунками. Молодий князь навчився шанувати царську волю, але ніколи не втрачав почуття власної гідності. Коли інші боярські сини кидались у пиятику чи розваги, Григорій шукав впливових покровителів і тихо, без гучних перемог, здобував свою репутацію, долаючи одну кар’єрну сходинку за іншою. Тож уже до двадцяти п’яти років він став довіреною особою при Боярській думі. Його не любили, але поважали, його боялися - і це неймовірно тішило.

Його слава, мов повільна, але нестримана лавина, падала на плечі: спершу посольства, потім - командування військом, і зрештою - дипломатичні місії до козаків, татар, та на прикордоння. Скрізь він ішов не силою, а розумом, впертістю, терпінням, хитрістю, лестощами. Не мав друзів, бо знав: той, хто піднімається на вершину, має бути самотнім.

Коли ж нарешті йому доручили відповідальну справу переконати самого Івана Сірка присягнути царю – Григорій Ромодановський сприйняв це як виклик його дипломатичним вмінням, бо слава про Сірка як про непереможного полководця досягла навіть царського двору. Залучити на свій бік такий потужний кулак як лицарі волі на чолі зі знаменитим Сірком вважалося верхом його кар’єри. Він бачив як зловтішаються його вороги за спиною, очікуючи на провал, бо добре знали на московії, що не підтримав Іван Сірко Богдана Хмельницького у Переяславі, що готовий був меч підняти проти свого гетьмана. Проте, на превеликий подив, зорі знову виявились прихильними до Ромодановського. Він умовив Сірка пристати на свій бік у грядущій війні.