Розділ 17. Іван Нечай

Під рівномірне рипіння возів невеликий загін козаків вертався до своєї залоги у Чаусах, нагромадивши на фіри усякого провіанту, що їх прихильні до січовиків мугирі щомісяця звозили до Могильова, серця Білоруського полку. Коні ступали неквапом по вологому від дощів грунту. Вересень щораз дужче дихав приємною прохолодою. Вітерець грайливо куйовдив козацькі чуби, плутався у штандартах та гнався далі, поміж рідколісся та далеких пагорбів, затягнутих імлою.

Іван Нечай їхав попереду, загорнутий у темний кунтуш, пильно вдивляючись у сіру стрічку шляху. Сидів у сідлі, мов злитий з конем – рівно, впевнено. З тим спокоєм на обличчі, що приходить до людини, яка вже нічого не боїться. Високий, міцний, мав за плечима двадцять вісім літ та роки безперервних воєн. Обличчя полковника Білоруського полку було як і у кожного доброго козака, що не спав на м’яких перинах, а вершив долі на полі битви під відкритим небом - суворим, обвітреним вітрами та обпаленим пекучим сонцем. Шрами, що провели неглибокі борозни біля брови й на правій щоці, не псували його, а навпаки – додавали мужності та суворості. Темно-сірі великі очі, чіткі вилиці, пухкі губи – Іван Нечай був достойним продовжувачем свого знатного роду, підхопивши меча з рук загиблого брата.

На голові красувалась висока козацька шапка з темним сукном і тонким срібним шнуром. З-під неї вибивалося трохи чорного, хвилястого волосся. На поясі висіла шабля з оздобленим руків’ям, а на грудях - натільний хрестик, простий, дерев’яний, потемнілий від часу. Кінь його, воронової масті, слухняно ступав під господарем, відчуваючи кожен його порух, бо провели вони разом не один рік битв, поразок та перемог. І хоч дорога була вогка й важка, Нечай сидів у сідлі розслаблено, не рухаючись, немов сам став частиною цього вересневого краєвиду.

Поруч із ним, тримаючи рівний темп, їхала жінка у козацькому одязі - єдина сотниця не лише в його полку, а й певно в усій Гетьманщині, бо не чув іще Нечай, щоби жінка керувала сотнею, хоча бачив не раз нестримних козачок, які безстрашно йшли у бій нарівні зі своїми чоловіками. Лада Маркосян, батько якої, вірменин за походженням, тримав у Могильові кілька шинків та був відданий козацькій справі тілом, душею та своїми статками. Рано втративши матір, дівчина потрапила під вплив виховання батька, який маючи одну коротку ногу, не мав змоги йти на Січ, тож виховував єдину доньку на розповідях про звитяги лицарів Дикого Поля. Нікого не здивувало, що Лада виросла справжнім воїном у душі, і красивою жінкою зовні.

 Тонке обличчя, засмагле і обвітрене, очі кольору стиглого горіха та темне волосся, заплетене нині у тугий вузол під червоним шликом. Її постать була струнка, гнучка, але міцна, як весняна лоза. Трималась жінка у сідлі впевнено, легко, і з лукавим примруженням поглядала на Нечая.

- От дивлюсь на тебе, Іване, - мовила вона, грайливо посміхаючись, - Та й думу гадаю: скілько ще тих вересневих вітрів треба, щоб твоє серце з каменю виточити?

Нечай не повернув голови, але в кутиках уст промайнула така ж тінь посмішки. Вочевидь, такі бесіди для них були за правило.

- Якби моє серце було з каменю, ти б уже десять разів його розбила, сотнице Маркосян. Але щось не вдається тобі ані з твоїми шаблями ані з дотепами.

- Бо, може, я не по ньому б'ю, а поруч. Щоб не впіймати випадково, - відповіла вона, демнстративно поправляючи пояс, на якому висіла пара пістолів.

- То прицілюйся краще, - мовив Іван їй у тон, - У нас і так союзників небагато, щоб шукати недругів серед своїх.

- Не шукаю я недругів, Іване. Я просто та, хто краще стріляє, ніж любить.

- Та твоє ймення налаштовує на інші роздуми. – по-доброму огризнувся Іван та зиркнув на неї з-під лоба.

Погляд стрімкий, короткий, проте щирий. Уся залога шуткувала над їхніми стосунками, що виглядали як вічний словесний двобій. Проте було між ними щось таке, чого не осягнути звичайним людським оком – щоразу при зустрічі, немов блискавка проходила поміж ними. І щось невгамовне, приховане за хмарами жартів, довгий час горіло, не згасаючи. Іван був ласий до жіночого тіла, а Лада надавала перевагу власному товариству. Її раптові спалахи гніву були незрозумілими для нього, а його байдужість чіпляла її більше, аніж загибель побратимів, проте нікому, навіть собі, вона у цьому не зізнавалася.

- Дивна пора. – озвалася Лада, перевівши тему. – Листя ще міцно тримається дерева, а в повітрі вже пахне чимось незбагненним. Пахне кінцем.

Іван кивнув:

- Вересень як провідник між теплом та холодом. Між життям та смертю. Між світом, який гуде, мов вулик, і тим, що раптово завмирає. Час для вибору.

Лада прослідкувала як вітер підхопив жмут сухого листя й поніс у поле. Десь попереду сіріла хмара - може, дощ, а може, й нова тривога.

- А що з твоїм вибором? – спитала вона те, що вертілось давно на язиці, і що вони з іншим близьким сотником, Остапом Деривухом, обговорювали неодноразово, як тільки Іван повідомив про лист від Юрія хмельницького.

- Цар диктує, а гетьман слухає. – різко відповів Іван. – Бо хлопчисько ще, а не муж. Немає у ньому крові Хмеля, і не буде вже ніколи. Останній достойний нащадок батька нашого згинув у Сучаві. Хіба московити хоча б раз показали нам свою підтримку?

- Ні. – труснула головою Лада. Від її грайливого настрою не залишилось ані сліду. – Вони лишень глумляться з нашого люду і з віри нашої. Подейкують, що хочуть заборонити нам звертатися до Константинополя. Хочуть насадити лише свою віру, а нашу, козацьку, затлумити, наче й не було її ніколи. Ти сам добре відаєш, що коять вони в Орші та Мстиславі.

- А знаєш що найзгірш? – мовив хмуро Іван. – Що не бачу я великої різниці між нашими так званими союзниками з московії та ворогами. Як тілько втратимо ми свою силу та віру козацьку, станемо для них рабами, а не братами, як вони лукаво нині нас величають.

- То ти рішив що чинитимеш?

Іван хвилю помовчав, збираючись з думками. Він цінував Ладу, як доброго друга та вірного побратима. Вона хоч і мала шалену бабську вдачу, проте у бою він міг на неї покластися так само, як на Остапа, або на будь-якого іншого побратима зі свого полку. Він не приховував від неї ніяких своїх помислів, наївно гадаючи, що вона бачить у ньому лише товариша по зброї.