Розділ 16. Листи

Юрко Хмельницький сидів на самоті у кабінеті свого батька в колишній гетьманській резиденції у Чигирині. Не дивлячись на те, що фактичну владу захопив Іван Виговський, підтримуваний січовою верхівкою, син Богдана мав велику вагу серед козацької черні та простих селян. Маючи за собою таку потужну силу, він вважався однією з найвпливовіших фігур в молодій українській державі та при бажанні міг би повернути собі гетьманські клейноди. Проте Юрко не був амбітним, не був сміливим, не був завзятим. Якби на теє була його воля, він волів би сидіти серед фоліантів древніх філософів, а не у цьому кабінеті, де колись владарював його славетний батько. Хлопець оглянув похмурий кабінет - свічки ледь жевріли в кованих свічниках, їхнє тремтливе світло вигравало дивними тінями на темному дереві столу, на якому лежав той осоружний лист. Пергамент був ще теплий від воску царської печатки, червоний сургуч розплавився, мов кров. Юрко здригнувся. Він добре знав, що такі ж листи цар шле і Виговському.

Хмельниченко кинув погляд на дорогі аркуші, списані красивим рівним почерком. Хлопець знав, що цар сам не пише листів, за нього це роблять спеціально навчені люди, ретельно відібрана команда писарів. Незважаючи на рівні рядки, від листа віяло крижаною вимогою. Хлопець зосередився на написаному:

«…пріказом великого государя і великого князя Олексія Михайловича повелівається: срочно прінять мєри по своєвольному полковнику Івану Нечаю, што дєржит корпус в бєларускіх землях, учиняєт своєволіє, слуху не імєєт, до ратних дєл государствєнних не пристайот, а самовольно і нагло руководіт войском без царского на то повєлєванія…»

Хлопець вкотре відклав осоружний лист. Йому було лише дев’ятнадцять, та почував він себе розбитим стариганем. Тиск влади, що так раптово звалився на нього після смерті батька, не давав йому спокою ні вдень, ні вночі. Від великого батька йому залишилась хіба його тінь і така страшна вага гетьманської булави, яку він в руках ні дня не тримав. Та найбільш гірким виявилось те, що його оточували не чесні воїни, а люди з різними поглядами та голосами – одні вимагали від нього вірності москві, інші – піти на спілку з Виговським та об’єднати військо Запорізьке під одними стягами, треті мріяли про цілковиту незалежність, як за часів Хмеля. До останніх належали найбільш видатні старшини, серед яких особливо вирізнялись давні побратими його старшого брата Тимоша – Іван Богун та Іван сірко. Юрій стояв, розгублений, наляканий, нерішучий, серед усієї цієї розмаїтої братії, та не міг збагнути як його батько тримав усіх їх під одним кулаком. Він же відчував себе молодим пагоном серед бурі, коріння якого ще не встигло міцно врости в землю, аби протистояти урагану, що стрімко наближався.

Юнак поволі підвівся з батькового крісла та підійшов до вікна. Над Тясмином підіймався холодний серпанок. Десь далеко по вулиці ледь чувся брязкіт шабель та гучні голоси козаків. В душі усе стискалося від непевності. Що має він казати людям, коли брат іде на брата, коли кожен із них має свого гетьмана в серці? Якби ж тільки Тиміш був із ним. Тиміш був як батько – сміливий, рішучий, норовливий та впевнений у собі і у тій справі, якою горів змалечку. А він, Юрко, нічим не горів. Він не хотів усього цього. Він хотів лише одного – аби його залишили у спокої.

Іван Нечай. Сміливий, буйний, впертий, як і його брат Данило, що поліг у бою із драгунами Калиновського у Красному. Не визнавав над собою ні царської волі, ні київських рад. Тримався за ідею козацької самостійності, мов за прапор, і з кожним днем віддалявся від москви та схилявся до ідей Виговського. І Юрко розумів чому. Виговський мав чіткий план, він дозволяв Івану бути тим, ким він є – впертим, норовливим, безстрашним полковником, який орудує сокирою, мов ложкою, і не бажає відчувати на своєму горлі московитського чобота. Якщо він піде проти Нечая, то піде проти свого козацького роду. Але якщо не піде, цар вважатиме його зрадником батькових постулатів, які він підтвердив нещодавно, поставивши свій підпис під новою директивою Переяславських угод, що сильно врізали козацькі привілеї. Але що він міг удіяти? Хто він насправді? Це питання не давало йому спокою щоночі: Хто я? Син Хмельницького, чи лялька в руках сильніших?

Він не міг відкрито піти проти Нечая, але не відповісти царю теж не міг. Повернувшись від вікна, хлопець знову сів за стіл. Його руки тремтіли та були крижаними, хоча обличчя залишалось спокійним. Йому надзвичайно важко було вершити долі. Особливо долі таких постатей як Іван Нечай. Важко було йти проти своїх, проте лист не залишав простору для маневрів, тож Юрко нахилився над чистим аркушем та почав писати. Рука витанцьовувала якісь дивні па і слова лягали такими ж тремтливими істеричними рядками. Немов не лист писав, а надгробний допис:

«Божиею милостью Великий Государь Царь и Великий князь, всея Великия и Малыя и Белыя московии самодержец, и многих государств и земель Восточных и Западных и Северных отчич и дедич и наследник и государь и обладатель от вєрного слугі, гетьмана войска Запорожского Юрия Богдановича Хмельницького – покірнеє слово і челобітная.

Царськая милість ваша і воля святого престолу минє, нєдостойному, як закон і правда, є вища над усе. І што повелить Ваша царская мілость - за то житіє своє класти готовий, як і отєц мій, Богдан, служив вірно і до послєднєго вздоха.

Пісьмо Вашой мілості про непослух полковника Івана Неча прийняв я з тремтінням душі. Нєпокорство його - не від зради, а от безумной козацькой натури, бо єсть он братом Даниїла Нечая, вєрного воїна, што кров свою пролив за вєру і волю. І нині Іван не так ворогу служит, як своїм болем керується і власним розумом - необачним, але щирим.