Розділ 15. Орден ніколи не зупиняється

Виговський ще раз кинув погляд на лаковану скриньку з темного горіхового дерева. Простяг було руку та вкотре відсмикнув, немов там лежала святиня, якої він недостойний. А саме так він себе почував. Не йняв віри тому, що зробив це. Скільки років Богдан Хмельницький добивався того, що йому, Івану Виговському, вдалося зробити лише за рік. Він пишався собою, як ніколи. Це була його вершина слави. Гетьман знову простягнув руку та пестливо провів по поверхні, не відкриваючи. Він знав що там. Під кількома шарами оксамиту, червоного, наче свіжа кров, лежали згорнуті у сувій аркуші дорогого пергаменту, що ще досі приємно пахли воском від королівської печатки. Колись ці аркуші отримають назву Гадяцьких статей. І поруч з ними гримітиме його ім’я. Усі попередні трактати, підписані Хмельницьким, лиш вкотре показували зверхність Польщі над молодою українською державою. Але не цей.

Уперше за існування імперії Річ Посполита, було документально зафіксовано створення у її складі Великого князівства Руського, що означало рівноправний союз між Польщею, Литвою та Україною – з обранням короля усіма трьома народами, з сенаторами у Сеймі від усіх трьох націй у рівній кількості. Вперше було даровано Україні повну автономію з власною суддівською системою, державною скарбницею, монетним двором. І найголовніше – скасовувалась церковна унія, проти якої козаки боролись та гинули не одне десятиліття. Заборонялось насадження католицизму та будівництво нових костьолів, а православна віра ставала рівною вірі католицькій. Чіткою була й прописана позиція щодо відносин із москвою – у разі війни між Польщею та московською державою, Україна зберігала нейтралітет. У разі нападу московії на Велике князівство Руське, король зобов’язувався відправити армію для захисту кордонів. Друк книг, відкриття шкіл, колегій – і усе українською. Про краще годі було й мріяти!

Виговський не тямив себе від радощів, коли на порозі його кабінету виник Юрій Немирич з цією дорогоцінною шкатулкою. Хай би що там не говорили про Немирича, як би не називали його козацькі ставршини, але цей воїн довів свою відданість спільній справі по укріпленню молодої козацької держави. Так, воював на боці польського короля, так, перейшов на бік козаків в останні роки життя Богдана Хмельницького. Проте з того часу не було у Виговського приводу сумніватися в чесності та відданості Немирича. Хай і католик, та душа козацька.

Якби знав Виговський, що московити вже плетуть хитромудру змову, обплітаючі своїми тенетами найголовніших його союзників, його райдужний настрій миттю охолодився б, а сам гетьман шукав би способів як позбутися цієї напасті, у якої, немов у тої лернейської гідри, замість однієї відрубаної голови виростає дві. Він щиро гадав, що своїми рішучими діями дав зрозуміти Скуратову, що не потерпить свавілля московитів на власній землі та встановив контроль над призначенням воєвод. Та Виговський не був готовий до того, що ворог набагато підступніший, і вдарить туди, куди й він не сподівається – у саме серце козаччини. В Запорізьку Січ.

Тож в той час як Виговський милувався своїм скарбом у вигляді аркушів, підписаних Яном ІІ Казимиром, у будинку Івана Богуна точилися розмови зовсім іншого характеру…

*********

Пізній вечір поволі опускався над Поділлям, дорога до Вінниці лежала крізь золоте листя, що вже подекуди вкривало узбіччя. Осінь поволі, та невпинно, усе більше заявляла про свої права. Сірко їхав верхи, сам, у темно-синій свиті, підперезаний козацьким поясом. Його думи були тяжкі, що відбивалось на зосередженому обличчі. Шлях його вів не просто до Мерефи, де чекала Софія, а ще й до давнього побратима - Івана Богуна. Після розмови з князем Ромодановським, Іван вирішив не чекати з моря погоди, а поїхати до товариша, аби подивитись йому у вічі та дізнатися на чий бік він пристане. Боявся Сірко, що Богун таки піде за Виговським.

Коли в'їхав на величеньке подвір’я маєтку Богуна під Вінницею, в очі впав вже добре знайомий добротний господарський дім, всередині якого стіни прикрашали килими та шаблі, і пахло свіжим хлібом та пареним молоком. Богун з нетерпінням очікував на гостя, від якого напередодні отримав листа, тож, зачувши цокіт копит, сам вийшов на ґанок. Впало Сірку в очі як за цей час змарнів його побратим, але погляд залишався таким же гострим, мов лезо.

- Брате. - Богун зі щирою радістю обійняв Сірка. Хоча чувся в його тоні тихий сум.

- Іване, - Сірко теж міцно обійняв побратима. - Дорога була довга, бо зустріч надто важлива.

- Заходь до господи, - сказав Богун. - Маємо про що мовити. Часи нині неспокійні, лихії.

Незабаром січовики вже сиділи за дбайливо накритим Ганною столом і розмовляли, не криючись, про наболіле. Богун наповнив чарки, подав одну Сірку і мовив:.

- За тих, хто ще тримає шаблю. І за тих, кого вже не вернеш.

Вони випили. Потім смачно закусили. Тоді знову випили смачної пекучої медовухи. І вже коли шлунок Сірка не грав маршів, козаки приступили до серйозної розмови.

- Подейкують, що у Гадячі вершили долю українців без самих українців. - порушив Сірко тишу, в якій до того лише дзвеніли ложки. – Кажуть, що готують такий трактат, рівного якому ще не знали ми, що Україна після його підписання вийде на рівень справжньої європейської держави.

- А що кажуть на Низу? – спитав Богун.

Сірко знизав плечима:

- Січ надто волелюбна, щоб казати напевне куди вітер дме. І моя влада кошового отмана не надає мені право вести їх туди, куди мені заманеться. Запорожці – то вільні люди. І вільні в усьому. Не потерплять над собою ніякого указу. Навіть, мого. Тому не можу гуторити напевне чи підтримає Січ Виговського після підписання Гадяцьких угод. Надто вже сильна образа у січових оселедців на гетьмана за Пушкаря. Хоча й це не головне. Головне – то сам трактат і те. що у ньому прописано.

- А що саме турбує тебе та низове братство у Гадяцьких угодах?

Сірко звів очі на побратима. Він розумів, що той питає не просто так. Він приїхав з однією метою – залучити товариша на свій бік. І нині вирішальний момент. Він має бути чесним із Богуном, говрити все, що лежить на серці. Лише так можна не розірвати ту нитку дружби, яка пов’язувала їх довгий час і нині натягнута так, що ризикує будь-якої секунди розірватися назавжди.