Розділ 14. Несподіваний гість

Повітря, важке, насичене запахом дозрілих трав, ознаменувало кінець літа. Терпко ще, пахне стиглими яблуками, проте вже відчувається ледь вловимий присмак ранньої осені. Над Дніпром лунали останні дзвінкі крики птахів, що збирались у вирій. Сонце ще гріло, але вже не мало тієї палкої енергії - його проміння ніби поглинала якась невидима сила, коли воно ледь торкалось землі.

Сірко стояв у тіні старої верби, спершись на ратище. Його очі, примружені від світла, вдивлялись у дорогу. Івану доповіли. що в гості до нього на Січ збирається один із найвідоміших воєначальників московії – князь Григорій Ромодановський власною персоною. Удалині здіймалась курява - під’їжджав обоз московитів. Зі сторожової вежі долинув звук козацької сурми, в ту ж мить ворота відчинились, впускаючи гостей. У браму Січі неквапом в’їхав загін вершників. Сірко з цікавістю роздивлявся прибулих. Одягнені вони були незвично для його ока - у простих темно-сірих чи темно-зелених каптанах, що спадали майже до колін, із грубого сукна. Поверх деяких були кольчуги або шкіряні нагрудники. На головах - дивні гостроверхі шапки з овчини, на комусь - залізні шоломи з металевими нашоломниками. На ногах - високі чоботи з товстої шкіри. Озброєні московити були списами, пищалями або шаблями, за поясом у декого була ще й сокира. Обличчя суворі, очі бігають, немов бояться, що на них от-от нападуть напівголі січові оселедці.

Іван посміхнувся власному жарту і перевів погляд на того, хто їхав попереду на оздобленому коні. Князь Григорій Ромодановський. Персону такого польоту неможливо було не впізнати серед супроводу. Воєвода сидів на великому гнідому коні, одягнений у важкий темно-червоний оксамитовий кафтан із золотими галунами по швах. Поверх нього хутряна мантія з соболя, застібнута на срібні застібки. На голові висока шапка з темного оксамиту з хутряним краєм і золотою бляхою з двоголовим орлом. На грудях висів ланцюг із хрестом, як знак його князівського роду і влади. Постать Ромодановського випромінювала гідність, але в очах була крижана твердість людини, що звикла до наказу й розрахунку.

Коли московити спішились і ступили на землю Січі, між ними та козаками немовби враз з’явилась невидима межа. Різниця була не тільки в одязі. Вона була в усьому: у поставах, мовчанні, у способі тримати зброю, дивитися в очі. Іван відмітив ці відмінності, та перед гостями і виду не подав. Його вельми здивував посланець з листом від князя, в якому той прохав про термінову зустріч. На листування не було часу, тож Сірко відповів згодою, мотивуючи це тим, що друзів треба тримати близько, а ворогів – ще ближче. Тож якщо московитський князь з якихось таємничих проичин просить у нього аудієнцію на Січі, то він готовий прийняти цього баляндрасника, аби вивідати найближчі наміри московитів щодо Січі, України та козацтва.

Сірко зустрів гостей біля головного майдану. Постать кошового отамана була мов скеля в тумані: міцна, непохитна. Очі, здавалося, заглядали в душу. Принаймні, так здалося Ромодановському. Неприємний холодок пробіг його тілом, коли на майдан ступив Сірко у моторошній вовчій шкурі. Недарма їх у світі дикунами називають, подумав князь, проте вслух думок не висловив. Лиш вклонився при появі відомого характерника. Після офіційного обміну люб’язностями, гостей запросили до храму, де вони мусили відстояти службу. І лише тоді їх було запрошено до головної господи, в якій їх чекав смачно накритий стіл. Коли старшини повсідались окремо від простих воїнів, Іван запитав прямо:

- Кажи, княже, з чим завітав на козацьку землю?

Ромодановський, звиклий до дворового етикету, де заходять так здалеку, що можна було лишень на третій день дійти до суті, був вражений прямотою Сірка. Ба більше, він відчув, що попри дивний вигляд та моторошне враження, цей козак з пронизливими сірими очима, викликає у нього мимовільну повагу. Ба більше, князь зловив себе на думці, що йому не вистачило б наглості говорити із ним як з підлеглим. Лише як з рівним. Може, й правдиві ті байки про чудернацькі здібності кошового отмана. Диму без вогню не буває. Тож він прокашлявся і так само прямо відповів:

- Недобриє весті, отамане. Новоіспеченний гетьман Виговський, которий в кабінєтах сідіт больше, нежелі в полє шаблей машет, вєдєт тайниє пєрєговори с ляхамі. Хочет мір с ними заключить. С теми, кто костьмі казачьімі землю стєліл. Хочет Украину обратно под польское копито загнать.

Сірко стиснув щелепи. Його погляд став гострий, як лезо.

- Чи це вже остаточно чи лише на рівні чуток?

- Не чуток, отманан. Совсєм не чуток. С нім Богун, а с Богуном єсть наши люді. Дело ідет к завершенію.

- Богун? – тихо перепитав Сірко. Не очікував він цього від побратима.

- Да, Богун с нім. Пристал к лагерю Виговського. Оні вместе воюют протів батюшкі-царя пашто зря. Вместе і пойдут на ешафот.

Сірко не відвів погляд, не розізлився, не наказав у ту ж мить стратити князя та його комонників. Як сміє цей московит говорити про Богуна так, ніби той був лиш якийсь смерд холопський. Серце в грудях характерника зрадливо занило, проте погляд залишився твердим.

- Із Богуном я сам розберуся. – холодно мовив він, дивлячись князю прямо у вічі, від чого той, не витримавши важкого погляду, опустив очі. – Богун може й не відати яку пакість намагається учинити Виговськицй. Його потрібно попередити.

- Єслі ето так, то я только рад буду. Такой славний воин как Богун должен занять достойное мєсто в грядущей войнє.

- Якій ще войнє? – перепитав Сірко.

- Царь-батюшка не потєрпіт своєволія от Виговського. Он уже собіраєт армію. Собствєнно, ето і есть прічіна моєго прибитія на славную Сєчь.

Ох як же він ймення коверкає. Сірку несила то було слухати, проте це була одна з найменших його зол. Виговський злигався з ляхами – от що має вагу. Так, князь правий, війна в такому порядку речей неминуча. От на чию сторону він, Сірко, пристане? Який із двох вогнів вибрати? Бо ні там, ні там немає майбутнього для України. Вибір був важкий, та він уже насправді зробив його ще до того як усвідомив. Він зробив його тоді, коли відповів згодою на пропозицію прийняти князя з москви у себе вдома, на рідній Січі.