Розділ 12. Піррова перемога

1658 рік

Обласкана легким весняним вітром, що ніс свіжий запах плавнів, Запорізька Січ здавалася спокійною лише на перший погляд. Всередині неї вирувало життя. Сірко сидів у колі козацьких чубів, переглядаючи дані розвідки з південного степу – турки знову ворушилися біля Очакова. Певне, забули вже частування козацьких шабель. На мить війнув до болю знайомий запах шавлії та полину. Софія. Як давно він її не бачив, не торкався її тіла, не слухав ніжного голосу та не прокидався в її ласкавих обіймах. Здавалось, вона була лиш сном, який залишив він по той бік спокійного життя. Наразі Сірко став однією з ключових фігур на Січі. Його вперше обрали кошовим отаманом, тож часу на відпочинок зовсім не було. Після смерті Богдана Хмельницького Іван підтримав вільне січове братство та виступив за збереження незалежності України від московії та Польщі, що ставило його в опозицію до деяких гетьманів. Він не підтримував Виговського, який захопив гетьманську булаву, незважаючи на завіт Хмеля віддати її своєму єдиному синові. Не прийняв Іван і сторону Юрка, бо не бачив у ньому того, хто здатен повести український народ за собою.

Як і передрікав Хмельницький, його смерть принесла страшний розбрат серед козацької верхівки та справжню громадянську війну в молодій державі. Виговський, маючи значну підтримку старшин, узяв гетьманську булаву собі, що спричинило безлад та супротив тих, хто залишався вірний Богдановому слову та бажав бачити гетьманом Юрія Хмельницького. Розкол між козацькою шляхтою, яка підтримувала Виговського, та простими козаками і селянами, перетворився на бездонну прірву.

Не менш вагомою силою, окрім Запорізької Січі, стала московія, яка після смерті Богдана почала стрімко набирати вагу поміж козацьких старшин. І хоча Виговський не демонстрував відкриту зневагу московському цареві та не відкидав домовленостей із ним, його нестерпно дратував цей протекторат, що загрожував вже зовсім скоро перерости в повноцінне панування на теренах України. Виходом з цього вкрай невигідного становища він вбачав у Речі Посполитій. Значно ослаблена за останні кілька років європейська імперія здавалась йому набагато кращим союзником, аніж агресивна москва, яка швидко набирала свою силу. Без сумніву, нині і Польща потребувала підтримки козацької держави, проте чотири роки, що пройшли з часу Переяславської ради, залишили глибокий слід у розумах козацької старшини, щедро обдарованої московитами. Тож нікого не здивувало, що вже через рік після смерті гетьмана Україна вибухнула першим бунтом непокори. Не без нашіптувань та улесливих обіцянок з боку москви, зброю проти Виговського підняв знаменитий полковник Мартин Пушкар. Не довго думаючи, Виговський спорядив військо та пішов на Полтаву.

Усі ці події були добре відомі Сірку. Проте нині думки його та помисли займали лицарі волі в заплавах Великого Лугу, та їх діяння проти Оттоманської Порти і її сателіта – кримського ханства. Проте Сірко вів активне листування з Іваном Богуном, який теж відійшов від активних дій, залишившись стороннім спостерігачем, поки промосковські полковники здіймали непокору проти новообраного гетьмана Івана Виговського.

Заслухавши доповіді розвідки, Іван нарешті узяв до рук лист, відправлений напередодні його добрим товаришем Богуном. Пробігши кілька рядків, він раптом завмер. Старшина одразу помітила переміни свого командира. Семен Лебідь, швидкий та моторний розвідник, якого Сірко знав іще з часів походу на Молдову, звів очі на принишклого характерника:

- Що там, отамане?

- Пушкар загинув. – видихнув Сірко.

Він досі не йняв віри тому, що сталося. Дивився у далину, за січові мури, туди, де шуміла Хортиця, і йому здавалось, що Мартин Пушкар досі веде свій Полтавський полк під орудою Богдана Хмельницького. Вірний побратим та любитель масних жартів, Пушкар, що вдачею був схожим до Ганжі – такий же щирий у своїх почуттях та відданий справі, за яку ладен був зложити життя. Бунтівник проти зради і кривди, якого годі було зламати гетьманськими інтригами. Нечай. Ганжа. Морозенко. Кривоніс. Тиміш. А тепер і Пушкар. Раніше ці імена гриміло Гетьманщиною, а нині від них залишились лише спогади та сумні пісні, що їх складав народ на честь загиблих козацьких командирів.

- Як сеє учинилося? – вигукнув Лебідь. Старшини, як і Сірко, не йняли віри, що бунт непокірного Пушкара матиме такі страшні наслідки.

- Виговський узяв Полтаву за допомогою німецьких ландскнехтів та польських найманців. – хмуро відповів Сірко. – Перший відкритий вияв непокори проти нього він утопив в козацькій крові.

 Старшини мовчали, і Сірко підвівся на ноги та голосно мовив:

- Браття, лишились лише ми і ця земля, що пам’ятає козацьку вірність та волю. Не простимо ні зради. ні підлості. Пушкар не впав дарма. Ми будемо стояти до кінця за ідеї, заради яких помер наш великий гетьман та за які впали у боях наші братчики.

І у відповідь на його щирий заклик покотилось низовим братством могутнє:

- Слава Україні! Слава Сірку!

А пізно вночі, коли глупа ніч накрила Січ своїм темним покривалом, вийшов Іван на берег Дніпра. Вітер бавився в його волоссі, в темному небі сяяли зорі, немов хто поробив діри у чорному рядні і звідти пробивалось яскраве сонячне проміння. Іван стиснув хрест на грудях і присягнув собі, що довіку боронитиме ці землі, сповнені запахів поля та нескореної мужності.

***********

У просторій світлиці, що правила за кабінет Івана Виговського в його родовому маєтку Романівці, стояв глибокий запах воску, старого дерева й паперу. Товсті дубові стіни, полиці з книгами та сувоями. На стінах - мапи Київщини, Литви, Польщі, з позначками, сліди давніх роздумів про війни, мир і політику. Сам новообраний гетьман сидів за важким різьбленим столом, заклавши руки за голову, високе чоло прорізали недавні зморшки. Перед ним лежав недописаний лист до Яна Казимира. Писав обережно, виважуючи кожне слово, бо знав - у його фразах доля цілого краю. На Виговському був темний кунтуш з золотим гаптуванням, з-під якого виглядала сорочка з тонкого полотна. На скронях - рання сивина, в очах - втома й гіркий розум. Пізно до нього дійшло, що посада гетьмана – це не лише про владу. Це ще й про величезну відповідальність, що важким каменем лягла на груди. Не писалось Івану.