Розділ 11. Страшна втрата для України

- Дай мені кілька хвилин. – рівним голосом мовив Богун. – Маю написати терміновий лист.

Самійло винувато глянув на Богуна та повернувся до козаків:

- Ми почекаємо на дворі. Скільки треба.

- Дякую.

Не мовивши більше ні слова, Богданович вийшов. За ним, ховаючи очі, вийшла озброєна варта, яка отримала наказ привести до Хмельницького його праву руку та вірного соратника, легендарного полковника Івана Богуна.

Іван сів до столу, що стояв у кутку. Витер пилюку та витягнув з торби папір і чорнило. Рівним красивим почерком лягали рядки на папір: «Ось і все, голубко моя. Прийшов мій час. Не побивайся за мною сильно, та не ридай. Сам обрав я сей шлях і пройшов би ним знову, навіть знаючи, що чекає мене вкінці його. Мушу згинути за те, що відстоював усе своє життя. Нема мені чого соромитись, голубко моя, бо хоч і згину не на полі бою, як того жадало усе моє єство, а меч ката відрубає мою непокірну голову за наказом гетьмана, якому служив я вірою і правдою, та ніколи не зраджував ані його, ані свою Вкраїну. Лише про вас та Неньку були усі мої помисли. Що ж, Бог суддя нашому гетьману, котрий таким побитом рішив відплатити мені за дев’ять років війни, які провів я під його знаменами. Прощавай, Ганно, поцілуй за мене дітей і скажи Тимошеві, що наказав батько оберігати матір та молодшого брата. Доглядай наших дітей, вчи їх грамоті, будь для них прикладом. Як того хотів би зробити я, та не зміг. І вже не зможу. Тілько вчи дітей грамоті, бо тоді тілько й зможуть бути вони людьми волі. Як їх батько. Обіймаю вас та люблю безмірно.». Перечитав ще раз. Тоді загорнув у сувій, запечатав нагрітим над свічкою сургучем та піднявся. Оглянув востаннє похмуре приміщення, накинув теплий жупан та вийшов назовні.

Там, у темряві глупої ночі, пошукав очима вірного Нечипоренка та віддав йому лист:

- Передай Ганні особисто в руки.

Нечипоренко узяв запечатаний сувій тремтячими руками та зі сльозами в голосі мовив:

- Вони не вчинять так з вами, пане… Не можна ж так…

- На все воля Божа, Михайле.

Нечипоренко мить повагався, а тоді рвучко обійняв Богуна і гаряче зашепотів на вухо:

- Вам варто лише наказати, полковнику. Лиш одне ваше слово, єдиний порух руки і підніметься Вінницький полк на ваш захист. Усі до одного піднімуться. Лиш накажіть, пане полковнику. Ми не можемо віддати вас гетьману, він геть вижив з розуму після смерті Тимоша. Ви ж самі теє бачили, не пам’ятає що коїть і з ким. Ми рушимо на Січ. Братчики захистять нас усіх та вірно розсудять. Як колись захистили його, гнаного ворогами.

Іван лагідно подивився на вірного Нечипоренка, вбитого горем. Поклав йому руку на плече і твердо мовив:

- Дай мені обіцянку, Михайле, що ви цього не зробите.

- Але чому!?

- Хороша ти людина, Михайле. І я радий, що життя звело мене з тобою та дарувало розум визволити тебе з лап нашийників свого часу. Негоже нам у власному таборі чинити розбрат поміж побратимів. То грає на руку лише нашому ворогові. А він у нас не один. Я знаю, як багато братчиків вірить у мене. І мій виступ призведе до розколу лицарів волі. А це катастрофа для нас. Це все одно, що власноруч, ось цими самими руками, здати Україну на милість ворогам. Круки навкруги нас, Михайле. І тілько й чигають коли ми оступимось та наробимо помилок. Віддай лист Ганні. Але лише тоді… - Богун на мить запнувся, не в силах дивитись на згорьованого побратима. – Віддай лишень тоді, коли впевнишся у моїй страті.

Михайло здригнувся після цих страшних слів свого командира. Буря почуттів вирувала у його погляді: безсила лють, жага діяти, відомстити усім, хто посмів торкнутися його командира, і безмірна туга від розуміння того, що він не в змозі зупинити усе це. Плечі його опустились. Він низько схилив голову та ледь чутно мовив:

- Зроблю все як накажете, пане полковнику.

Богун ласкаво всміхнувся вірному товаришеві, тоді вигукнув в ніч:

- Де мій Буревій?!

Розмитими від літніх дощів дорогами добирався загін із арештованим Богуном до Чигирина. Три дні їхали вони, майже не спочиваючи, бо велів гетьман не баритися, привезти непокірного полковника якомога скоріше. І коли верхівки дахів Чигирина замаячили на обрії, Самійло повільно провів поглядом ледь помітний дим, що йшов від осель, тоді кинув погляд на мовчазного Богуна, який з гордо піднятою головою їхав на власну страту. Не зміг Богданович сказати, що велів гетьман привезти його в кайданках, демонструючи усьому люду, як він чинить з усіма зрадниками, навіть, такого рівня. Не зміг. Бо добре відав, як сильно ранить Богуна наказ гетьмана. І не про страту думає зараз кальницький полковник. Не про те, що незабаром темрява закриє його очі. Він думає про свого гетьмана, про те, що служив йому увесь цей час вірою і правдою, а за це отримав ось таку плату. Самійло любив гетьмана, поважав його, був одним з найближчих друзів, а тому, прокашлявшись, мовив до Богуна:

- Іване, не гнівайся на те, що зараз гуторитиму. Не за тим я кажу, аби принизити тебе. Добре знаєш моє ставлення до тебе. Маю слово усне від нашого гетьмана. – він на мить запнувся, тоді продовжив. – Велів привести тебе до нього перед стратою.

Богун спокійно прийняв слова генерального судді. Лиш брови легенько піднялися вверх.

- Перед стратою? – глухо перепитав козак. – Він засудив мене на смерть, і тепер хоче бачити як впаде моя голова?

Самійло важко зітхнув, витер піт з чола, і мовив:

- Не бачив ти його давно, Іване. Не такий він, як раніше. Занедужав шибко. Ходить, мов та тінь неключима власним маєтком. Ти ж пам’ятаєш яким він був. Голос – що той грім у степу. Постать – як та скеля у штормовому морі. А тепер… руки трясуться так, що й кухля годі втримає. Говорить сам з собою. Кличе тебе і Тимоша.

Богун спохмурнів, опустив голову на руки, що тримали повіддя вірного Буревія. За хвильку мовив:

- І все-таки він наш гетьман. А я козак, якого засудив він до страти за зраду. Хоч не я зрадив. Не я присягав московії. І мушу за це вмерти. То ж поїду на зустріч із ним. Хай подивиться мені в очі перед тим, як поховає честь України.