Розділ 10. Плата за вірність

- Пане, пане, прокидайтесь.

Богун рвучко піднявся з похідної постелі, кілька секунд після раптового пробудження не розуміючи де знаходиться. Над ним схилився темний силует, який ніяково турзав його за плече. Іван мимоволі здригнувся від холоду, що йшов від промоклого наскрізь намету. Лило вже котрий день, тож від літнього тепла не залишилось і сліду. Провівши рукою по обличчю, скинув рештки приємного сну, та приглядівся до непроханого гостя. Відразу ж упізнав джуру Ждановича. Отже, справа серйозна.

- Дай-но води. – ці слова від славетного полковника здивували джуру.

Він хутко підбіг до відра та набрав повний кухоль, до якого Богун припав жадібними вустами. Пекло всередині вогнем. Не така вже й смачна варшавська горілка, як про неї говорили. Оковита – це все, що у них було хорошого за останні місяці. Все, що у них залишилось теплого після постійних відступів, втрат і цього холодного дощу. Хоч і любив Богун дощ, проте нині сіра погода довершувала загальний настрій козацької армії. Все голосніше заявляли козаки про своє бажання повернутися додому, все демонстративніше виявляли непокору керівництву. В душі Богун був з ними згоден, проте наказу повертатися від гетьмана не було.

Допивши воду, Іван витер вуса та сказав нарешті те, що хотів почути джура з самого початку:

- Я слухаю.

- Пан гетьманич терміново викликає вас до себе.

- Що за свербіж у нашого гетьманича серед глупої ночі? – Богун не боявся виявляти в бік Юрія деяку грубу насмішкуватість, бо, хоч і мав глибоку повагу до його батька, проте Юрій не рівня Тимошеві. Тиміш – от хто мав бути зараз тут та керувати козацьким корпусом у цьому штормі непевностей та постійного недоїдання.

- Так козаки бунтують, пане.

Почувши це, Іван швидко піднявся з ліжка та вийшов з намету. І одразу ж опинився у розсердженому вулику. Не дивлячись на дощ, табір горів сотнями вогнищ, козаки й не думали спати. Іван здивувався своєму міцному сну. От що оковита робить з добрим козаком. Так можна було й повернення додому проспати.

- Нечипоренко! – гукнув він у темряву навмання. І в ту ж мить з темряви почулось:

- Тут я, полковнику.

На світло вогнища вийшов вірний Михайло і Богун стиха віддав йому кілька наказів. Той кивнув головою та швидко зник за густою пеленою дощу. Лише тоді Богун покрокував у бік намету Юрія Хмельницького. Дощ продовжував лити, а козаків назовні все більшало. Вони збирались у малі та великі групи та щось жваво обговорювали. Іван підходив дорогою то до однієї, то до іншої групи, проте не стрічав на обличчях побратимів ворожості. Навпаки, вони дивились на Богуна з повагою, та шанобливо замовкали, побачивши відомого полковника, не наважуючись дивитись йому у вічі. Розбита тисячами ніг та копит земля перетворилась за допомогою дощу на багнюку і полковник пожалкував, що не взяв коня. Нарешті дорога пішла вгору. Він оминув скупчення накритих возів, їх імпровізований склад пороху, пройшов повз ряд гармат, зелених від окису, та дістався намету гетьманича. Зі здивуванням відмітив, що перед наметом не було звичної варти. Певно, справи набагато гірші, аніж він гадав. Відкинувши полог, Іван увійшов всередину.

- Нарешті ти прийшов, Іване! – вигук щирого полегшення – це перше, що почув козак, коли увійшов.

Юрій, що до цього сидів за столом у центрі намету, швидко підвівся. При появі Богуна, обличчя його проясніло. Іван відмітив тендітну статуру та червоні від недосипу очі. От кому-кому, а Юрасю оковитої кілька чарок не завадило б для спокійного сну. Видно було, що гетьманич сильно стривожений.

- Може, ти хоч порадиш як маю діяти. – знову звернувся Юрій до Богуна.

Іван окинув намет та побачив полковника Лесницького і похмурого Ждановича, який закинув руки за спину та зберігав мовчанку.

- Що тут коїться? – спитав Іван натомість.

- А ти хіба не помітив, коли йшов сюди? – з викликом вигукнув юний Хмельницький. – Ці сучі діти сміють вказувати мені що чинити! Йдуть проти наказів гетьмана!

І мов у відповідь на його гнівливу тираду за межами намета почувся дзвінкий звук козацьких литавр.

- Ну от! От тобі і маєш! – вигукнув знервовано Юрко. – Про що тобі говорять сі звуки!?

- Що хтось хоче скликати козацьку раду. – спокійно відповів Богун.

Йому відверто не подобалась поведінка свого воєначальника.

- І хто ж це? – скрикнув Юрій. – Може, ти? – звернувся він до Лесницького. – Чи ти? – верескливо ткнув пальцем у Ждановича.

Полковники мовчали, а Богун не витримав:

- Досить вже, Юрію. Не поводься як капризна дитина.

Юрко блиснув очима та спитав:

- Як же я маю поводитись?

- Скоро ми станемо свідками чорної ради. – Богун сів навпроти Юрія та подивився пригніченому юнаку прямо в очі. – Не приховуй від себе, Юрію, що вона вже давно маячила на порозі твого гетьманського намету. То що тебе нині дивує?

Юнак знову вскочив на ноги і нервово закричав:

- Моє власне військо збунтувалось проти мене, ти що ніяк цього не допетраєш, пане полковнику? Це катастрофа! Нас потягнуть до кола, наче баранів на заклання!

- Ну чому одразу ж потягнуть. – поволі мовив Богун, не втрачаючи самовладання. Він навіть дозволив собі налити у чарку медовухи, що стояла у графині на столі, та неквапливо випити. Тоді спокійно додав:

- Якщо самі підемо, ніхто тягнути не буде.

- У тебе ще вистачає гумору отсе все гуторити?!

- А що мені іще залишається? – розвів руками Іван і з хитринкою в очах додав. – Чудовий мед у тебе, гетьманичу.

Юрій ледь не задихнувся від обурення, а Богун спокійно продовжив, не звертаючи уваги на нервового командувача. Глянувши на Ждановича, він запитав:

- Які вимоги у козацької братії?

- Це добре відомо усім. – зітхнув Лесницький, а Жданович хмуро відповів:

- Вони хочуть додому.

- Ну звісно. Як і всі ми. – мовив Богун.

- І ти так спокійно про сеє гуториш! Це нечувано! – голос Юрія перейшов на вереск і нещадно давив на барабанні перетинки Богуна. – Немов не про самовільно залишені позиції говориш, а про повернення гультіпак з галасливих вечорниць! Ти хоч розумієш які наслідки матиме отсе все?!