Розділ 9. Шведський потоп

Повну чашу страждань випила Річ Посполита у 1655 році. Сповна отримала за понівечену Брацлавщину. Украй невдала битва під Охматовим лише довершила політичну та економічну кризу Польської Корони, тож результат її не змусив себе довго чекати. 1655 рік виявився настільки страшним для Речі Посполитої, що розділив період панування цієї могутньої європейської імперії на «до» та «після»…

Руку допомоги стікаючій кров’ю Речі Посполитій простягнула Швеція, так як московсько-польська війна, що грозовою хмарою вже маячила на горизонті, загрожувала інтересам цієї держави, що набула ваги та могутності під час Тридцятилітньої війни. Проте категоричним противником такого союзу виявився Ян ІІ Казимир, який був одночасно і титулярним королем Швеції. Незадоволена його релігійною фанатичністю та симпатією до абсолютистської монархії Габсбургів, значна частина шляхти вбачала монархом шведського престолу двоюрідного брата Казимира Карла Х Густава, який таки був проголошений спадкоємцем шведського престолу та зійшов на нього в 1654 році. Саме з цією метою польські магнати на початку 1655 року розпочали у Стокгольмі таємні перемовини щодо зміни короля.

Це дало Карлу серйозні підстави розраховувати на швидку перемогу та політичну підтримку в Польщі. Тож вже у липні він відправив у Польщу шведське військо під командуванням фельдмаршала Арвіда Віттенберга, яке в кінці місяця, не зустрівши достойного супротиву, зайняло Познань та рушило на Варшаву. Скориставшись скрутним становищем Речі Посполитої, московія відправила у Литовське князівство свою армію під командуванням князя Волконського та козаків під орудою ніжинського полковника Івана Золотаренка. Підняли свої голови і Семиграддя, Бранденбург, Молдова та Волощина. Сам Хмельницький виступив на чолі Війська Запорізького та повторив свою переможну ходу 1649 року,  вдруге обложивши Кам'янець, пройшовся Галичиною та зупинився під стінами Львова. Тепер же вимоги козацтва звучали не так скромно. «До Вісли! Усю Русь, і Червону й Білу! Усі землі, де здавна живе народ український!» – саме таке гасло почало звучати з вуст тих, чиї землі ще вчора польські магнати разом з татарами випалювали вщент. Обложили могутню імперію з усіх сторін та шматували її, мов ту латану свитину.

Шведське військо просувалось Польщею, майже не зустрічаючи серйозного опору. Як і сподівався Карл Густав, більшість шляхти разом зі своїми військами перейшла на його бік. Одні з перших на сторону шведського короля стали Олександр Конецпольський, майбутній король Речі Посполитої магнат Ян Собеський та князь Дмитро Вишневецький. Тож уже 8 вересня була здана майже без бою Варшава, а Ян Казимир змушений був спочатку спішно тікати до Кракова, а тоді – у Сілезію. До кінця жовтня Карл зайняв значну частину Польщі, розмістивши у найстратегічніших містах свої військові гарнізони, а 15 листопада в Сандомирі на вірність Густаву присягнуло коронне військо під командуванням великого коронного гетьмана Станіслава Ревери Потоцького. Польща впала до ніг Швеції.

Тим часом Іван Сірко відділився від цього захопленого переможними війнами козацького війська та з полком вірних січових братчиків організував визвольні набіги на татарські орди, які продовжували спустошувати українські землі та гнати народ на невільничі ринки. Його смілива ватага кидалась аж до самого Перекопу, наводячи жах на всякого, хто бачив на горизонті навіжений січовий полк на чолі з характерником у моторошній вовчій шкурі. Саме у цьому вбачав сенс життя Сірко, саме тут бачив своє призначення – допомагати тим, хто не в змозі зробити цього сам. Рятувати жінок, дітей та простий люд від жахіть невільництва на далекій чужині.

Іван Богун, закопавши давні протиріччя з гетьманом у дальні кутки пам’яті, виступив на боці Богдана Хмельницького, тож увесь період, поки тривало шматування Польщі, приймав участь у битвах. А події відбувалися так швидко, що ніхто вже не встигав за колесом історії. І несподівано для себе козаки звільнились від московитського ярма через зраду їх інтересів царем. У жовтні 1655 року Януш Радзивілл уклав угоду з Карлом Густавом, згідно якої визнавав владу шведського короля над Великим князівством Литовським. Цей союз став загрозою для московії, тож у травні 1656 року Олексій Михайлович оголосив війну Карлу Х Густаву, чим автоматично став на бік нещодавнього недруга – Речі Посполитої. Таким чином московсько-польські битви ущухли, війська царя були виведені з території Польської Корони. Ян Казимир звернувся до московського царя з пропозицією перемир’я та запропонував йому польську корону після своєї смерті. Тож уже в жовтні 1656 року у Вільні був підписаний сепаратний мир між московією та Польщею, на яку представників України запрошено не було.

Віленський мир зраджував інтересам Гетьманщини, Переяславські угоди втратили сенс, від цього договору нічого не залишилось, так як московія остаточно ставала союзником Речі Посполитої та загрожувала національним інтересам молодої української держави. Хмельницький скликав термінову раду у Чигирині, де усі присутні, включно з Богуном та іншими бунтарними полковниками, присягнули на вірність гетьману та Україні, поклялися боронити її усіма можливими способами без присяги іноземним володарям. Звільнена морально від мілітаристського союзу із московським царством, козацька держава стала осередком ряду військових коаліцій. І вже вкінці 1656 року Хмельницький заключив договір із Дьордем Ракоці, семигородським князем, якого планував посадити на польський престол. Тож незабаром послав йому на допомогу 20-титисячну козацьку армію під командуванням київського полковника Антіна Ждановича. Серед полковників був і Богун на чолі Вінницького полку. Пізніше, на допомогу цьому військового походу Хмельницький відправив армію свого сина Юрія, якому на той час виповнилось вісімнадцять літ. 

Богдан найбільше за все жадав відродити славний рід Хмельницьких, єдиним представником якого залишився Юрій. Тож гетьман вважав вдалою ідеєю відправити сина на чолі переможного війська і таким чином прославити його ймення серед січової братії, як це відбулося свого часу з його первістком Тимошем. Проте, на відміну, від старшого брата, у Юрія не спостерігався інтерес до військових чи політичних справ. Він був більше схожий на богослова, аніж на воїна, маючи риси характеру і обличчя м’які та ніжні, мов у тої панянки-білоручки. І хоч бачив Богдан, що не лежить душа його сина до політики та війни, проте вибору він не мав. Юрко вже був повнолітнім, прийшла пора робити з нього воїна, бо скоро буде низове братство відверто насміхатися. що син видатного гетьмана краще вправляється пером, аніж шаблею. В його віці Тиміш вже два роки як завзято махав шаблею на полі бою та став героєм Корсунської битви.