Розділ 8. Трагедія Дрижиполя

Кого-кого, а Крису Богун в Умані сподівався побачити в останню чергу.

- Мені доповіли, що прибув гонець з терміновим посланням. – мовив козак, коли перша хвиля здивування минула.

- Так, Іване. Я прийшов як гонець. Якби сказав, хто тебе чекає, чи вийшов би ти до мене?

Замість відповіді, Богун різко запитав:

- Як ти пробрався у місто?!

- Мене впустили. Я повідомив, що маю важливу новину для вас.

- Як вартові посміли впустити тебе без дозволу старшини? – Богун ледь дихав від обурення.

- Я сказав, що маю термінове послання. Питання житті і смерті.

Іван з недовірою поглянув на колишнього побратима:

- І що ж це за послання?

- Хмельницький йде вам на підмогу з військом московитів.- випалив Криса.

Богун звів на нього здивовані очі, а Михайло продовжив:

-Та це ще не все. Ревері добре про сеє відомо. Планує він засідку гетьману. Тож поміч Хмельницького може обернутися на його поразку. Знаю добре Реверу, коли вчепиться сей скажений пес у горлянку гетьману, то вирве її.

- Не йму я віри твоїм совам. Чому це ти раптом вирішив нас попередити?

- Бо хоч і служу тепер польському королю, та серце моє тут, із вами. Так, тоді під Берестечком я вибрав жити, бо гадав, що вони вас потоплять там, у тих плавнях. Так, я хотів жити і присягнув на вірність Польській Короні. Проте не можу спокійно дивитись як слава козацька може згинути разом із Хмельницьким. Ти маєш допомогти йому. Скажу тобі, де планує Ревера свою засідку. Чув про Охматів?

- Аякже. – машинально відповів Богун, все ще не вірячи у почуте. – Там Пушкар нині орудує.

- Саме там і відбудеться битва Потоцького із Хмельницьким. Тож маєш поспішити. А я маю йти, поки мене не хватилися.

- А якщо ти таким чином хочеш виманити мене з міста?

Михайло серйозно глянув на Богуна та відповів:

- Ніколи не хтів навмисне завдати тобі шкоди. Хотів би й надалі зватися твоїм товаришем, Іване, та нині ми на інших берегах прірви. Не віриш, діло твоє. Залишайся тоді в Умані. Мені час йти.

Михайло загорнувся у свій плащ і зник у темряві ночі. Богун кілька хвилин постояв у глибокій задумі. Тоді стрепенувся і швидким кроком рушив до брами, аби влаштувати допит зі страстями тим, хто впустив у місто зрадника.

***********

По припорошеній снігом мерзлій землі у напрямку Білої Церкви важко ступало московське військо, закуте у лати з ніг до голови, мов одна суцільна залізна хмара. Попереду, в оксамитових шатах, закутані у хутро наближались командири армії – військовий діяч та командувач корпусу Василь Шереметєв і стольник Василь Бутурлін. Московити прибули під Білу Церкву з наказом від царя Олексія Михайловича з’єднатися з військом Богдана Хмельницького та виступити разом під Умань на поміч обложеним козакам.

Хмельницький на чолі невеликого загону супроводжуючих старшин вже очікував союзників біля головної брами. Незважаючи на дорогі теплі одежі, виглядав Богдан так само кепсько, як при зустрічі з Богуном. В очах його світилась якась вселенська втома. Як у людини, яка поставила на карту все, та програла. Побачивши наближення війська союзників, гетьман кинув око на командувачів.

Шереметєв - високий, похмурий, в темно-бордовому оксамитовому каптані, розшитому золотими нитками, мав суворе обличчя, сиві довгі вуса та пронизливі хитрі очі. У кожному його рухові вгадувалась звичка командувача, що звик до влади й дисципліни.

Бутурлін, нижчий зростом, але в не менш розкішному вбранні: шуба підбита дорогою чорнобуркою. Говорив та діяв боярин з обережною улесливістю, проте очі видавали кмітливого стратега. Він чемно вклонявся, а та ж покора була мов маска - за нею ховалась хитра дипломатична хватка.

- Воєводи царя схиляють голови перед гетьманом Богданом, - урочисто промовив Бутурлін, ступивши на козацьку землю.

Хмельницький стримано кивнув, а його оточення мовчки оцінювали прибулих. Поміч союзників була украй потрібна - Умань чекала, і кожна шабля, кожне ядро могло вирішити долю того краю. Брацлав вже віддали на пограбування, треба було втримати хоча б Умань.

На урочистості час витрачати не стали, тож уже за день 20-ти тисячна московська армія та 70-ти тисячне Запорізьке військо вирушило під Умань, щоб увечері 29 січня несподівано вийти впритул до табору армії Потоцького та Мегмет-Гірея, що розташувався за чверть милі від невеликої фортеці Охматів, яку тримав Мартин Пушкар. Ворожі союзники на них явно чекали, табір був надійно захищений шанцями та ланцюгами.

Лютий мороз скував повітря та серця козаків, коли перед ними раптово предстало те видовище – величезна армія, підкріплена шаленою татарською кіннотою. Вчорашні союзники готові були вчепитися їм в горлянки одразу ж за наказом свого хана. Що й таки сталося…

***********

Вечір над Уманню був важкий, мов передгрозове повітря, сталева ковдра неба низько нависла над містом, і сніг дрібно сипався на козацькі шоломи та льодові вали, потроху вкриваючи їх зрадливою пухкою ковдрою. У старому шинку сиділи Богун і Сірко. Тускле світло каганця відкидало химерні тіні на стінах.

- Криса приходив. – хмуро мовив Богун, як тільки Сірко вмостився навпроти. Поки чекав товариша, замовив медовухи та нарізаного дрібними скибочками сала з цибулею. Нестача харчів в Умані поки не відчувалась.

- Не знав, що сей пес шолудивий тут. – процідив крізь зуби Сірко. – Що хтів?

- Попередити, що Хмель йде на поміч, але чекає на нього засідка під Охматовим. Потоцький вже виставив там зуби. Але, брате, не знаю чи то правда, чи бреше Криса, щоби виманити мене за ворота.

Сірко мовчав, втупившись у полум’я. Воно здригалося, немов теж не знало, кому вірити.

- Криса. – повільно мовив характерник у глибокій задумі. – Лапки в меду, а думки – в отруті. Але й брехня іноді правду прикриває.

- Отож бо й воно. – погодився Богун. -Голова скоро лусне від сих дум. Йти чи не йти. Якби був певен, то пішов би. Але ж йду не сам, побратими за моєю спиною. А як затягнуть у пастку?