Розділ 7. Оборона Умані

Січень 1655 року

В очікуванні ворожого наступу збудували козаки три лінії оборони перед містом. Випалені Богуном хутори навколо Умані перетворились у згарища, широко розчистивши периметр. Цей маневр дозволяв здалека побачити наближення ворога та завчасно підготуватися до штурму. Битва обіцяла бути ще запеклішою, аніж у Брацлаві, бо зібрались в Умані три полки та три полковники, які твердо вирішили стояти до кінця та не пустити ворога далі. Богун очікував найважчий удар з боку валів так званого «верхнього міста», тож, пам’ятаючи минулі бойові хитрощі, звелів залити їх водою, перетворивши на кришталеві гори, що сліпуче виблискували на морозному сонці.

На сірому обрії важкими сталевими хмарами висіла тривога. Немов саме небо провіщало скору бурю, яка мала розгорнутися над містом. Та бурю не природню, а рукотворну, смерч з пороху та гарматних ядер. Богун спустився вниз у внутрішній двір Уманської цитаделі, де вимісивши сніг до багнюки, вправлялися зі зброєю ті, хто ще вчора тримав плуг, а не шаблю. Перед ним постало не загартоване боями військо, а злякані селяни з випалених ним же хуторів. Згорблені чоловіки, в очах яких світились страх та недовіра. Юнаки, які ледь тримали шаблі у тремтячих руках. Вони не мали більше куди йти. І хай страх сковував їх рухи, проте вони вирішили бути до кінця з козаками. Богун зітхнув. Він не мав права підвести цих людей.

- Тримай руку міцно. Ось так. – казав Данило Нечитайло до молодого хлопчини, схожого на його молодшого брата, що тихо сконав у нього на руках в ту страшну ніч у Брацлаві. – Шабля то не дроворуб, вона не терпить грубощів, але й нерішучості теж. Ти маєш тримати твердо. Але ніжно. Як бабу.

Повітря навколо затряслося від сміху. Хай би як страшно нині не було, та гумор допомагає пережити важкі часи. З іншого боку вправлялися стрільці. І там теж було не все гладко.

- Не очима цілься, а серцем. – говорив незнайомий козак Уманського полку до чоловіка середніх літ. – Стріляй так, ніби мстишся тим, хто спалив твою хату.

Чоловік від несподіваних слів опустив лук та невпевнено мовив:

- Але ж сеє учинив пан Іван Богун.

Регіт знову струсив повітря. Козак поплескав селянина по плечу, не в змозі стримати сміху. Богун теж мимоволі усміхнувся. Особливо після слів вірного Нечипоренка:

- Наш Богун тепер зажив слави, не згірш самого гетьмана Потоцького.

В ту ж мить усі нарешті побачили кальницького полковника, що поволі підходив до гурту. Козаки хутко випрямили спини, регіт стих, а селяни поштиво схилили голови, мов перед самим князем. Богун став центральною фігурою в їх житті, на нього вони покладали усі свої надії. Бо гетьман Запорізького війська Богдан Хмельницький чомусь не надто спішив їм на допомогу, все очікуючи наказу московитського царя. Іван тим часом зупинився перед хлопчиною років восьми – десяти, який уважно спостерігав за тренуваннями, тримаючи в руках саморобний спис. Одноліток його Тимоша. Від думки про первістка серце січового полковника болісно стиснулось.

- Боїшся? – тихо спитав він, опустившись перед хлопчиною на одне коліно.

- Так, пане полковнику. – чесно відповів хлопчик, проте в очах його світилось стільки рішучості, що вистачило б на двох козаків. – Але я піду за вами. Бо в мене більше нічого немає.

Богун міцно притис дитину до себе та промовив:

- Тоді ти вже козак. Справжній. Тільки пам’ятай – Умань не впаде. Бо ти її боронитимеш.

За його спиною загриміли щити та гримнуло козацьке: «За волю нашу, Богуна та Вкраїну!». Селяни ставали козаками та оборонцями. Так, із страху та рішучості зароджувалось нове військо вільного козацтва. Легендарні оборонці Умані.

******

Шістнадцятого числа місяця січня до Умані підійшло шестидесятитисячне об’єднане військо Станіслава Ревери Потоцького та молодого хана Мегмет-Гірея. І одразу, як і передрікав Сірко, вража кіннота пішла у наступ. Лівим флангом, що складався з німецьких ландскнехтів та угорських найманців, командував Станіслав Лянцкоронський, якого добре знав Богун ще з часів оборони Вінниці та битви під Берестечком. Ревера Потоцький орудував центром та артилерією.

Сірко, Богун та Глух уважно стежили за тим, як передові загони подільського ловчого Кароля Потоцького, мов ті мурахи, вкрили скуту холодом землю перед містом та потужно вдарили по першій лінії обороні з козаків та селян, які засіли у глибоко вигризених в мерзлій землі окопах. Дим від мушкетних пострілів заполонив повітря над окопами. Звідки їм неслися у відповідь такі ж залпи. Виплюнувши вогненну ненависть, вороги змушені були відступити, так як вдіяти з добре організованою обороною Умані нічого не змогли. Десятки трупів коней та людей, що зранку ще жили надіями, залишили після себе вороги. Але на цьому невдачі війська Потоцького не скінчились.

Сонце ледь черкнуло краю обрію, як головні ворота Умані несподівано відчинились і звідти вилетіла тисяча відбірної кінноти на чолі з Богуном. Не встигли прийти до тями відступаючі драгуни Кароля, як налетіли на них січовики, мов той рій розбурханих лісових ос. Жорстока то була схватка, хоч і коротка. Позбавила вона життя не одну сотню жовнірів, потрощила десяток гармат, зчинила неймовірну метушню у польському стані та сповнила серця тих, хто вижив, тваринним жахом перед цією нестримною, безстрашною січовою навалою. Наступного дня, коли польські старшини зібрались на термінову раду, несподівана атака, тепер на чолі з Глухом, повторилась. Третього дня поляки в напрузі очікували козаків, та брама Умані була зачинена. І наступного дня теж. Поляки видихнули з полегшенням та почали готуватися до нового штурму, коли п’ятого дня на них налетів рій на чолі з Сірком. Побачивши у гущі битви козацького характерника, постать якого обросла містичними легендами, що дістались самої Варшави, серця поляків сповнились паніки. Вони готові були тікати з-під мурів міста, шепочучи про себе, що прокляті козацьким чародієм.

- Не йму тями, хто кого тримає у облозі! – біснувався Потоцький. – Ми їх чи вони нас, щодень своїми вилазками зменшуючи кількість нашого війська!