Розділ 6. Дорога печалі

Вечірньої пори, коли сніговими туманами укрила зима пагорби Мерефи, до господи Івана Сірка підкотив добротний критий ридван. Видно було, що візник дуже поспішав, бо від коней йшов такий густий пар, і дихали вони так важко, що, здавалось, тут і ляжуть. Візник, а то був вірний Михайло Нечипоренко, мав обличчя змарніле та зосереджене. Скочивши на землю, шанобливо відкрив двері ридвану та стиха мовив:

- Приїхали, пані. Тут ви будете в безпеці.

Подавши руку, допоміг своїй вийти назовні темноволосій жінці. З-під теплої хустки та важкого кожуха на нього зиркнули пусті темні очі, що виплакали дорогою усі сльози. На руках жінки спав маленький хлопчик, одягнений у теплу шапку, кожушок та підперезаний теплою хусткою. Щічки малюка були рожеві від холоду. За жінкою вийшов восьмирічний хлопчик. Зосереджений не по-дитячому, мовчазний, проте спокійний. Батько наказав йому оберігати матір та брата, тож хлопчина в першу чергу діловито роззирнувся навколо, недовірливо кинувши оком на дерев’яний зруб, критий новим гонтом. З труби йшов білий дим, здіймаючись неба. Отже, до тепла ще далеко. Почувши скрип колес по снігу, Софія, швидко зібравшись, вийшла на двір. Виглядала вона ефектно, незважаючи на велику теплу хустку та білий кожушок. Не жалів Сірко грошей на свою жінку, промайнуло в голові Нечипоренка, коли очі його по-чоловічому окинули стан дівчина та водоспад її мідного волосся. Дівчина тим часом спустилась з ганку, поспішила до мовчазних гостей та міцно обійняла Ганну з маленьким Григорієм на руках:

- Заходьте швидше до господи. Тут вас ніхто не знайде.

Дім Сірка, просторий та добре протоплений в очікуванні гостей, як завше пах сушеними травами та свіжим ялівцем. Турецькі килими на стінах, пістолі, інструктовані сріблом та дорогоцінним камінням, висіли поверх них. Полум’я від каміну весело пускало тіні по стінам. Тиміш одразу присів навпроти каміна та простягнув синюваті руки до вогню. Григорій продовжував спокійно спати, поклавши голову Ганні на плече, тож жінка змучено опустилася з ним на лаву, застелену вовчим хутром. Вперше за довгий час Ганна заспокоїлась. Нечипоренко, що ніяково топтався у порозі, прокашлявся та голосно мовив:

- Війна – то справа козака, а спокій – то вже дар Божий, тож дай, Боже, миру та спокою цій оселі, і вам, берегиням. Хотів би спитати чи Сірко ще в Мерефі?

- Він відбув до Умані напередодні вашого приїзду. – відповіла Софія, повагавшись, додала – Потоцький захопив Брацлав, Богун відступив до Умані, тож там буде пролягати тепер основна лінія оборони.

Ганна тихо зойкнула і додала про себе:

- Принаймні, він живий.

- Так, Богун живий і готовий боронити свій край. – твердо відповіла дівчина. – Умань їм так просто не взяти, бо оборону там триматимуть аж три полковники.

- Ет, жіноча справа коло печі млинці пекти, а не про війну гуторити. – не стримався Нечипоренко, та Софія так зиркнула на нього своїми зеленими очима, що він ладен був крізь землю провалитися, згадавши, скільки битв пройшла ця тендітна дівчина.

Прокашлявшись, Нечипоренко одягнув теплу шапку, яку до того мнув у руках та мовив:

- Поїду я ліпшей. Мене чекають в Умані з добрими вістями.

- Поїдете, пане Нечипоренко. – кивнула Софія. - Та спершу відвідайте борщу.

*************

Козаки Богуна та мешканці Брацлавщини, виснажені засніженою дорогою, обпалені димом брацлавського пекла, нарешті дісталися Умані. Їх подорож не нагадувала похід, радше, це була втомлена хода тіней, мовчазних, розбитих, заглиблених у свої думи, з погаслими очима, в яких світився вогонь утрати. Подорож їх тривала тиждень, була сповнена незгод, холоду та відсутністю харчування, так як поляки добряче похазяйнували у тих краях і випалили усе, що могло горіти. Час від часу до цієї мовчазної ходи так само тихо та непомітно приєднувались одинокі блукачі, які втратили свої домівки і шукали прихистку. На щастя, Потоцький не дав розпорядження наздогнати Богуна та розбити його полки, надто зайняті були коронні війська зайнятими землями, спалюючи та розорюючи Брацлавщину, що ще донедавна була квітучим краєм під сильною рукою свого полковника – Івана Богуна.

До головної брами Умані вони прибули під першими променями сонця, що сходило. Золоте, яскраве, воно байдуже сходило над головами знедолених людей. Головна брама Умані була відчинена. А перед нею – загін козаків на чолі з полковником з вовчою шкурою на плечах. Їх чекали. І від розуміння цього комок, що утворився в грудях Богуна в ніч пожежі у Брацлаві, підкотився до горла та зрадливо защіпав очі. він швидко їх протер та швидше поїхав назустріч побратиму. Інші козаки та містяни не соромились сліз та обіймів, коли до їх свідомості прийшло розуміння, що вони в безпеці. Так, безпеці відносній та нестійкій, та ночувати в холодному полі серед тужливого вітру їм більше не доведеться. Тут на них чекав прихисток та  смачна їжа.

Під’їжджаючи ближче, Богун помітив, що поруч із Сірком на дужому гнідому сидів Йосип Глух, уманський полковник. Не чекаючи поки цього зроблять побратими, Богун спішився та кинувся їм назустріч. А вони зробили те саме, і незабаром три полковники вже стискали один одного у щирих обіймах.

- Живі. – промовив Сірко, коли перші пориви радощів ущухли, а містяни та козаки Вінницького і Брацлавського полку заїхали всередину. – Вірив, що ви живі.

- Нечипоренко? – першим ділом спитав Богун.

- Він вже в Умані. Вони в безпеці, Іване.

Богун полегшено видихнув. Хоч одна хороша новина за такий короткий та важкий період.

- Дякувати Богові, витримали. – мовив Глух. – А Брацлав?

- Немає більше Брацлава. – глухо мовив Богун. – Та не з нами він пав. Захищав нас Брацлав до самого кінця.

Сірко розуміюче кивнув, а Глух підійшов до хоругвоносця та поцілував стяг міста, якого вже немає. Вони знову обійнялися. Ці дужі чоловіки, що не раз бачили смерть у себе за спиною, тужили за тим, чого більше не буде. Та, водночас, розуміли, що нині їхня ціль – зберегти, що залишилось.