Розділ 3. Видіння

Переяславська рада, ініційована урядом Богдана Хмельницького, відбулася 8 січня 1654 року. На ній запорізька держава приймала зверхність московського царя. Цій події передували різдвяні перемовини між делегацією боярина Бутурліна з московського боку та козацькою делегацією на чолі з Іваном Виговським та переяславським полковником Павлом Тетерею, який походив зі шляхетського волинського роду, родина його навіть мала власний герб. Навчався у Мінську та Київському колегіумі. Узгоджена сторонами процедура виключала скликання Генеральної військової ради. Натомість обговорення доцільності прийняття московських умов займалась рада старшин. Після її закінчення боярин Бутурлін оприлюднив грамоту царя Олексія Михайловича, адресовану гетьману та всьому війську Запорізькому, яку там же й обговорили та принесли присягу у вірності царю в церкві Переяслава.

Після завершення виснажливої Жванецької кампанії військо козацьке було відпущене по домівкам, тож взяти участь в обговоренні московської грамоти змогли лише ті старшини, які прибули на заклик Хмельницького до Переяслава. Серед них були полки Переяслава, Чигирина, Черкас, Канева, Корсуня, Білої Церкви, Києва, Чернігова, Ніжина, Прилук, Миргорода та Полтави. Натомість Брацлавський, Уманський, Кропивнянський, Кальницький та Паволоцький полки на заклик гетьмана не прибули. Загалом на Переяславській раді були присутні близько двісті голів козацтва, серед яких кількість рядових січовиків була мінімальна. До присутніх звернувся Хмельницький з запальними речами про те, яку трагічну сторінку в історії України розв’язала боротьба з Польською Короною, гетьман яскраво змалював відверто невтішні перспективи протекторату турецького султана, кримського хана чи польського короля. Натомість у привабливих формах описав переваги визнання зверхності єдиновірного царя. Заклики Хмельницького не отримали супротиву серед прибулого козацтва. Навпаки, воно всіляко підтримало свого гетьмана. Усі, хто був проти московитського протекторату, на Переяславську раду не прибули. Проте вже в ході складання присяги серед козацтва пройшло незадоволене ремствування. Козацька старшина справедливо розраховувала на те, що складена нею присяга на вірність царю отримає у відповідь аналогічну присягу з боку московської сторони щодо непорушності козацьких привілеїв та права українського народу на самовизначення. Однак московський дипломат боярин Бутурлін навідріз відмовився давати аналогічну присягу, мотивуючи свою відмову тим, що подібного розпорядження від царя він не отримав, так як подібне не характерне московській стороні. Козацька старшина, загудівши як рій розсерджених бджіл, покинула церкву прямо посеред присяги, і Хмельницькому довелося докладати чимало зусиль, аби повернути їх назад.

Відверте невдоволення козацької старшини однобокою присягою схилили Хмельницького через свого повіреного Павла Тетерю ще раз переконати Бутурліна задовільними вимоги козаків. Однак Бутурлін і того разу виявився непохитним у своїх переконаннях, посилаючись на те, що самодержавний характер московського влади царя не передбачає подібних присяг, проте переконливо запевнив посланців у тому, що монарх дотримає усіх гарантій щодо привілеїв козацтва. Гостра потреба у протектораті московії змусила Хмельницького, скріпивши серце, погодитись на такі явно нерівнозначні умови договору. Тож 18 січня відбулось остаточне завершення козацької присяги, в ході якої гетьману України з боку московської сторони було передано царський прапор, булаву та боярську шапку.

Українське посольство вирушило до москви наприкінці лютого з договором, який передбачав двадцять шість пунктів, проте у ході перемовин їх було скорочено удвічі. Підписаний договір отримав назву Березневі статті, згідно його Гетьманщина сплачувала податки на користь царського двору; не мала права вести дипломатичні відносини з Річчю Посполитою та Туреччиною; встановлювалась фіксована оплата праці генеральному обозному, генеральному хорунжому, полковникам, осавулам, сотникам і кожному козаку; московські війська розташовувались на кордоні України та Польщі, а також зобов’язувались вступити у війну з Польською Короною в 1654 році; реєстрове військо Запорізьке мало налічувати не більше, ніж шістдесят тисяч осіб.

Це було перше єднання з московитами, яке ознаменувало для українського народу довгі століття ярма та забуття власної самоідентифікації.

**********

Гетьман прийняв Богуна на третій день його прибуття до Чигирина. До цього козак знаходився у господі одного з козацьких старшин на правах гостя, який не має права покидати територію садиби.

Коли Іван увійшов до розкішного кабінету Хмельницького, оздобленого червоним дубом та зеленим англійським сукном, Богдан стояв спиною до нього, поглядаючи у засніжене вікно, за яким із хмар, що щільно вкривали чигиринське небо сталевою важкою ковдрою, сипало густим лапатим снігом. За хвилю Хмельницький повернувся і Богун вжахнувся тому, які зміни відбулися з провідником української нації.

Перед славетним полковником стояв не той залізний гетьман, який керував визвольною війною та безстрашно вів лицарів волі до перемог. Біля вікна стояв втомлений, згорблений чоловік з блідим обличчям землистого кольору. Зігнуті плечі не мали тої сили, яка вела за собою полки, очі з темними колами світилися якимось незрозумілим жаром – чи то гніву, чи лихоманки. У вусах та волоссі значно побільшало сивини, а мозолисті руки, що ще донедавна упевнено тримали шаблю та булаву, помітно тремтіли. Бліда подоба, тінь славетного гетьмана стояла перед здивованим Іваном.

- Ти й досі стоїш поперек моєї волі. – поволі мовив Хмельницький замість привітання. Та й яке привітання може бути, коли Богун не з власної волі приїхав на аудієнцію.

- Я завше стояв і стоятиму за волю козацьку, а не за московські печатки. – твердо відповів Іван.

У дні, що він провів у старшини, козак встиг примиритися з тим, що його стратять як державного зрадника. Він подумки попросив прощення в усіх, кого образи навмисне та не зі зла. Обійняв Ганну, маленького Григорія. Лише одно гнітило Богуна – не встиг він попрощатися зі своїм первістком, Тимошем, який вже старанно вчився письму та читання. Не встиг обійняти його наостанок.