Розділ 2. Несподівана пропозиція

- За невиконання наказу гетьмана Запорізького війська Богдана-Зиновія Хмельницького та за відмову скласти присягу московському царю, наказано взяти тебе під варту, пане Іван Богун. – твердо мовив сотник.

В глибині господи почувся зляканий жіночий зойк і в ту ж мить до козаків вискочила Ганна – у самій лише сорочці, чорне довге волосся розтріпане.

- Ви не маєте на те ніякого права! Він вірний нашому гетьманові! – закричала вона, кидаючись до козаків. Богун перехопив налякану жінку, міцно притулив до себе, а козакам глузливо мовив:

- То гетьман наш тепер не провідник нації, а царський посланець, який слухняно виконує накази свого володаря?

- Не мені про сеє судити, я вірний своєму гетьманові і лише виконую його волю. – спокійно відповів сотник.

Інші козаки похнюплено мовчали. Видно було, як важко їм виконувати цей наказ, бо довгими роками йшли вони за славетним Богуном пліч-о-пліч, а нині мають привести знаменитого полковника в кайданках до гетьмана, мов якого злиденного зайду. Ганна розридалася в обіймах Богуна, а той ласкаво промовив:

- Тихо, голубко моя. Така моя доля – йти попереду бурі.

Він легенько відсторонив жінку та почав збиратися, подумки вмовляючи Бога, аби дав розуму Сірку не вийти з покоїв, що він їх виділив вірному товаришеві на ніч, та не зчинити бучу, яка могла стати їх тріумфальним кінцем. Такого гетьман їм точно не простив би, бо це вже зачіпало не інтереси держави, а підривало його авторитет серед козацької старшини. А цього Богдан дуже не любив, маючи круту запальну вдачу. Та й гибель первістка, на якого він покладав усі свої надії, зробила його характер ще нестерпнішим. Він не терпів усякого, хто хоч слово казав йому поперек, і Богун побоювався, що через таку нестримність та надмірні хвилювання гетьман може звести себе передчасно у могилу.

На його полегшення, Сірко і виду не подав, що нині знаходиться в сусідніх покоях, та стоїть під дверима, міцно стискаючи шаблю. Лише один крок відділяв його від тих, хто прийшов арештувати побратима, всередині козака наростала нелюдська лють, яку стримував мішечок з полином, що його дбайлива Софія налаштувала на довгу дорогу та захист від нього самого. Богун тим часом віддав свої шаблі та пістолі, і його вивели в темінь. Лише сніг хрустів під ногами та чулося іржання коней. Незабаром над господою повисла тиша. Важка тиша зради й невідання.

Сірко вийшов зі свого притулку та мовчки обійняв згорьовану жінку.

- Не плач. Ганно, не лишу я його самого. І хай поб’є мене грім, якщо не вирву нашого Івана з лап московитських наказів.

А на ранок, до якого вони обоє не стулили очей, до господи Богуна знову навідались незвані гості. Та цього разу вже добре відомі Сірку. Козаки Богуна спішили повідомити, що дозор помітив недалеко ватагу кварцяних. Що роблять поляки так далеко від свого кордону, допетрати ніхто не міг. Сірко в цей час саме снідав. Вислухавши схвильовану розповідь дозорців, неквапливо піднявся з-за столу та мовив:

- Чекайте поки доїм. Негоже полковнику з пустим шлунком ляхів гонити.

Дозорці з повагою вклонились. Якщо славетний характерник не переймається тим, що невідома ватага ляхів може поглумити околиці та повбивати людей, отже, їм теж нема чого хвилюватися. Незбагненна сила, що йшла від Сірка, викликала у січовиків німе захоплення та, водночас, побоювання. Тож, низько вклонившись, братчики вийшли на морозне подвір’я, терпеливо очікуючи козацького чаклуна. Сірко тим часом пішов до своєї кімнати і незабаром Ганна вловила терпкий запах незнайомих трав та неспішну протяжну мелодію, що навівала ману на ворога, змушуючи блукати та губити дорогу. Коли люлька Івана згасла, він вийшов і спокійно доїв пшоняну кашу. Тоді, полишивши стривожену Ганну, швидко зібрався та рушив на чолі загону назустріч рейментарям.

- Багато їх? – запитав дорогою Сірко у козака Михайла Нечипоренка, дужого сорокарічного чоловіка.

Іван добре знав історію цього січовика – колишній селянин з Вороновиці, який пристав до полку Богуна у битві під Берестечком. Нещодавно Богун виділив йому шмат землі у своєму маєтку, коли почув, що Нечипоренка викреслили з реєстровців, бо пристав на бік повстанців, тож родину його хочуть покріпачити.

- Двісті шабель набереться. – відповів Михайло. – Пан сотник велів доповісти, що розділив чату на три частини, щоб вивідати чи немає де поблизу основних сил вражих ляхів. За годину чата має з’єднатися та закрити ворогові вхід до околиць.

Сірко схвально кивнув і поки їхали, поринув у солодкі спогади… Згадав Мерефу та той тихий вечір, коли зорі співали над Слобожанщиною, немов вітаючи його повернення додому. Сніг лежав м’яким покривалом, виблискуючи у сяйві місяця, а світло від вікон його дому теплим золотом лилося на темне подвір’я та його душу. Обтрусивши сніг з плечей, Іван ступив через браму. Його мовчазна постать у теплому опанчі з вовчою шкурою на плечах несла з собою чіпку втому та дух походу. А в глибині подвір’я на нього чекала вона. Софія, у теплому темному кожушку, з волоссям, що вільним мідним водоспадом спадало на плечі, терпляче чекала, поки він відпустить коня та дасть розпорядження конюху. Очі її світилися тим глибинним внутрішнім вогнем, що несамовито приваблював козака щоразу, як тільки він тонув у цих очах кольору гірського озера.

- Повернувся. – з радісною посмішкою мовила вона.

Сірко глянув на дівчину. Світло падало їй на обличчя, підсвічуючи його теплим золотом.

- Повернувся. – з полегшенням відповів він ехом.

- Тут тебе завжди чекають.

- Я знаю. Тільки тут і живу. – він пильно поглянув їй у очі і лише тоді зрозумів як сильно сумував за нею під час цього походу на татарву. Не дозволило його благородство глумити український народ та брати його в ясир, як того допустив Казимир, тож у Сірка та побратимів було багато роботи, результатом якої стало тисячі звільнених невільників.

Очі Софії радісно зблиснули від його слів. Вона теж сумувала. Відкрила важкі двері, запрошуючи до господи, де приємно пахло чебрецем та м’ятою. А за вікном продовжував повільно падати сніг, немов сам час у Мерефі спинився, аби не заважати цій довгоочікуваній зустрічі.