«Загублена і знайдена»

— Ви ж розумієте, що це не алергія?

Лікар уважно дивився на неї з-за окулярів, постукуючи ручкою по столу.

Вона кивнула, хоча насправді не розуміла нічого.

Звідки ця вічна втома? Чому їй постійно хочеться спати, а в дзеркалі відображається бліде, виснажене обличчя, яке більше не схоже на її власне?

Але ж вона намагалася.

Була правильною. Зручною. Лояльною.

— Ваша нервова система просто не витримує. Ви довго так жили?

Як відповісти?

Що вона не жила, а виживала?

Що останні роки провела в ролі невидимого архітектора чужого комфорту?

Що все почалося з малого — спочатку відмовилася від улюбленої музики, бо він казав, що вона в нього викликає головний біль. Потім перестала фарбувати губи червоною помадою, бо «ти ж не хочеш виглядати як ті хвойди?» Потім зникли її книги, бо «ти і так багато думаєш, навіщо тобі ще цей непотріб».

А потім, якось непомітно, зникла вона сама.

Наче невидима лінія, що поступово стирається під дощем, розчиняється у вологості, зникає, поки не перетворюється на білу пляму.

— Вам потрібно знайти причину. Що саме вас виснажує?

— Життя, — сказала вона, і лікар чомусь сумно усміхнувся.

2

— Ну ти і дурна.

— Дякую, мамо.

— Я серйозно, — мама роздратовано відклала виделку. — Чого тобі не вистачало? Чоловік є, робота є. Відпочивати їдете. Ти що, хворієш на цю вашу модну депресію?

Вона відкрила рота, щоб сказати щось розумне, але промовчала.

Як пояснити людині, яка прожила все життя в компромісах, що є межі, які не можна переходити?

Що зрадити себе — найгірша з можливих зрад?

Що вона багато років жила, ніби ходила в тісному взутті, що натирало ноги до крові? І, зрештою, зробила те, що треба було зробити ще давно — зняла його.

Так, вона йде босоніж. Так, їй страшно і незвично.

Але, Боже, яке ж це полегшення.

3

На вихідних вона пішла в кіно одна.

Зігріваючий чай в руках, очікування перед початком сеансу — усе, як вона любила колись, ще до того, як дозволила собі розчинитися в іншому.

За кілька хвилин поряд сіла пара.

— Тільки не кажи, що тобі справді подобаються подібні фільми, — зневажливо скривився хлопець.

— Ну… — дівчина винувато опустила очі. — Просто цікаво.

— Господи, дивитися три години на те, як якийсь невдаха страждає через кохання? Серйозно?

Вона помітила, як дівчина несвідомо втягнула голову в плечі, стиснула пальці, ніби вибачалася за те, що взагалі щось хотіла.

Так це ж вона.

Точніше, та, ким вона була.

Ще трохи, і ця дівчина перестане дивитися фільми, які їй подобаються. Потім перестане носити улюблені сукні, бо «вони не пасують до її віку». Потім змінить зачіску, бо «мені так більше подобається».

А потім, зрештою, зрозуміє, що загубилася в чиємусь житті настільки, що вже не може знайти дорогу назад.

Дівчина нахилилася вперед, ніби збиралася встати.

Вона усміхнулася і зробила вигляд, що випадково перекинула на хлопця свій ще гарячий чай.

4

Ввечері вона дістала стару книгу, яку колись любила.

Придбала червону помаду.

Зарезервувала столик у ресторані, де давно хотіла побувати.

І, вперше за багато років, не відчула жодної провини за те, що обирає себе.

Ще трохи — і її обриси знову стануть чіткими.

Ще трохи — і вона згадає, хто вона є.

Ще трохи — і вона більше ніколи не дозволить собі зникнути.