«Рулетка»

Вона прокидається першою. Завжди.
Крізь напівпрозорі штори пробивається ранкове світло, розсипається на подушці, грає відблисками на стелі. Вона слухає, як у сусідній кімнаті повільно оживає дім: потріскують дерев'яні балки, зітхає холодильник, за стіною хтось відкриває кран.

Вона не рухається.
Лежить, вбираючи тишу.

Ще кілька хвилин спокою. Ще трохи безчасся.

Потім він прокинеться — і все вирішиться.

Яким буде цей день?
Яким буде його ранок?
Яким тоном прозвучить перше слово?

Вона ніколи не знає.

Іноді ранок починається з усмішки. Тоді можна говорити, сміятися, торкатися. Тоді день тече легко, без напруги, мов м'який потік теплого повітря.

Але іноді все змінюється ще до того, як вона встигає це усвідомити.

Спочатку погляд — надто довгий, надто важкий.
Потім тиша — не та, що дарує спокій, а та, що стискає простір.
А потім… іскра.

Іноді вона навіть не знає, що саме стало причиною. Чашка, залишена не на тому місці? Занадто гучний звук телевізора? Питання, поставлене не вчасно?

Неважливо. Вже нічого не змінити.

Вона відчуває це фізично.
Як тріщину, що проходить крізь тендітне скло їхнього дня.

Вона не злиться.
Не ображається.

Вона втомилася.

Роки боротьби з власною темрявою навчили її берегти крихке світло всередині. Вона навчилася збирати себе наново, повертатися до життя, навіть коли здавалося, що душа випалена дотла. Вона пройшла цей шлях, пережила дні, коли страх сковував горло, а кожен ранок починався з паніки.

Але навіть зараз, коли вона вже стояла на твердій землі, всередині залишалася ламкість.

Її душа була тонкою, мов осінній лист, який легко зриває порив вітру.

Вона шукала тепло.
Тягнулася до нього, як пісок до прибою – не помічаючи, що хвиля щоразу забирає частку її самої.
Хотіла з'єднати свій слабкий, ледь помітний промінь зі світлом іншого.

Але, можливо, він не шукав світла.

Можливо, йому було звично жити у цій бурі, у цій нестійкості, у цих спалахах гніву й роздратування. Можливо, він навіть не помічав, як кожен його порив вітру розносив її по шматочках.

Вона не звинувачувала його.

Але в цій грі не було переможців.

Вона дивилася на телефон.
Писала.
Стирала.

Як пояснити словами те, що живе між рядків?

Як сказати, що найболючіше — це не крик?
Що найглибше ранить — відчуття порожнечі?
Що страшніше за бурю — тільки її очікування?

Що любов не повинна бути рулеткою?

Вона зітхнула.
Натиснула «Надіслати».

У кімнаті було тихо.

Вона знала: є тиша, в якій ти завмираєш в очікуванні, а є та, в якій ти раптом розумієш, що можеш йти далі.