Змова

Двоповерхова трикорпусна будівля дивилася великими ясними вікнами на просторий вербовий гай. У сонячному світлі її білосніжний фасад сліпуче сяяв. Попри очевидну недавню реставрацію, споруда зберігала на собі печать давнини, й я, не стримавшись, мимоволі ахнув від подиву.

Приблизно за п’ять метрів від стоянки починалася вимощена пісковиком доріжка, обрамлена з обох боків густо розрослими кущами; огинаючи невеликий висохлий ставок, вона вела просто до хвіртки. Сонце сліпило очі, довкола було свіжо, зелено й тихо. Тонкі вербові віти ледь погойдувалися під легким вітром і ніби купалися в золотавому сонячному промінні.

Перейнявшись благістю навколишньої атмосфери, я набрав повні груди тутешнього повітря й мимохіть глянув на нотаріуса, який виходив з автомобіля. І вже наступної миті мій настрій несподівано затьмарився.

Я впіймав на собі його гострий, неприємний і, я б навіть сказав, ворожий погляд.

І тут, здавалося б, саме час було прибрати доброзичливого вигляду, аби справити на мене позитивне враження, однак нотаріус волів залишатися злісним і похмурим не лише тоді, коли ми йшли територією до входу в корпус, а й аж до тієї миті, коли він узявся до своєї безпосередньої роботи.

Він по-господарськи жбурнув ключі на стіл і ще недбаліше кинув поруч із ними теку з паперами. Я залишив багаж біля дверей і сів по інший бік круглого столу.

— Ви вступаєте у права власника готелю Дари моря з моменту підписання договору, — продекламував він владним тоном.

Куди поділися його улесливі ой-ой, прошу вас і тисяча вибачень за незручності, які він без упину повторював учора й сьогодні вранці? — дивувався я, спостерігаючи за Огрєховим.

— Водогін уже полагодили? — запитав я, беручись ознайомлюватися з документами, розкладеними переді мною нотаріусом віялом.

Він мовчав, доки я не дочитав останнього папера. Навівши ручку на місце для підпису, я пильно подивився на Огрєхова спідлоба, очікуючи відповіді. Обурений несподівано зухвалою поведінкою цієї одіозної людини, я вирішив поставити його на місце.

Не зраджуючи собі, він роздратовано видихнув крізь широкі ніздрі й відвів погляд.

— Не хвилюйтеся, готель у доброму стані, — промимрив Огрєхов, ніби мій раптовий запит застав його зненацька.

Не вислизнуло від моєї уваги й те, як він презирливо втупився в мене, коли я прибирав документи до шухляди столу. Щоб підкреслити свою домінантну роль у цій ситуації, я намагався триматися рішуче.

Коли з формальностями було покінчено, я захотів докладніше дізнатися про обставини смерті тітки Нори й з’ясувати причини, що спонукали місцевих мешканців узяти на себе турботу про її похорон.

— Розумію вас, — прохрипів Огрєхов, погладжуючи пальцями кришку столу, — обставини й справді видаються незвичними… однак ваша тітка була не останньою людиною в нашому містечку. Вона брала активну участь в упорядкуванні деяких важливих місць на околиці, які, завдяки саме її зусиллям, мали привернути увагу туристів. Люди очікували збільшення потоку рибалок у наступному сезоні. Частину прибутку від свого бізнесу Нора щедро виділяла на розвиток Жаб’я.

Наприклад, минулої весни вона зробила вагомий внесок у створення заповідної зони на східному узбережжі озера. Обов’язково знайдіть час помилуватися тутешньою природою, доки навколо ще все зелене. Краєвиди тут мальовничі…

Ви знаєте, яка глибина нашого озера? Уже давно в наші краї не навідувалися фахівці, але згідно з архівами, у 1953 році озеро в Жаб’ї могло сягати сорока семи метрів завглибшки. І це при площі водного дзеркала трохи більш як два кілометри. Також існували припущення, що на його дні є карстові вирви й навіть гроти, оскільки саме на такій глибині в нашому районі залягають вапнякові пласти завтовшки у двадцять-тридцять метрів…

— Я не цікавлюся природознавством! — холодно урвав його я.

Оторопівши, Огрєхов на мить затримав на мені свій неприємний погляд, і його очі знову ухильно заметалися кімнатою. Якоїсь миті я помітив у них дивну особливість, яка чомусь вислизала від мене раніше: золотаві обідки, що окаймлювали тьмяні райдужки, і ніби ледь помітно вертикально сплющені зіниці, зосереджені просто в клубку густо переплетених таких самих золотавих волокон.

— Позаминулої п’ятниці мене повідомили, що ваша тітка відмовилася від госпіталізації. Наш лікар діагностував у неї апоплексію, тобто інсульт. У неї паралізувало правий бік тіла, з’явилися проблеми з мовленням. Того ж дня, після дзвінка Агнеси, єдиної покоївки готелю, я негайно прибув до вашої родички — о пів на дев’яту вечора. Вона насилу висловила свої останні побажання, майже вже не володіючи язиком. Розпитувати її про подробиці кожного пункту заповіту, як ви розумієте, було недоречно й безглуздо. У недільний сонячний ранок Нора померла. Подія ця вельми сумна, молодий чоловіче, не лише для вас, а й для мене та багатьох мешканців містечка. А тут, знаєте, у вашої тітки було чимало друзів.

— Ви кажете інсульт, але ми навіть і не думали… — промовив я й раптом урвався, відсторонено втупившись у вікно.

Після слів нотаріуса нова хвиля скорботи накрила мене; з’явилося майже непереборне бажання побути на самоті, і товариство Огрєхова видалося мені цілковито нестерпним. Розрахувавшись, я випровадив його за поріг і замкнув двері.

Кабінет був заставлений новими, вочевидь зовсім нещодавно придбаними меблями, покликаними служити господині ще багато років. Робочий стіл стояв упритул до великої англійської шафи, виготовленої з якоїсь коштовної породи дерева. Шафа була вщерть заповнена книжками, переважно романтичного жанру, за винятком масивних фоліантів із темними вицвілими корінцями без жодних позначень, виставлених у два суцільні ряди.