Дещо в саду

Я виразно пам’ятаю, як продирався крізь густі зарості очерету, щоб обійти батьківську дачну ділянку з боку озера, оминути урвистий берег і вийти до пологого схилу, що вів на заднє подвір’я.

Зазвичай я заставав тітку сидячою в кріслі на веранді східної прибудови будинку. Вона зустрічала мене з такою щирою теплотою, що я ніколи всерйоз не сприймав маминих застережень про те, ніби своїми частими візитами можу завдавати тітці Норі клопоту.

Цей нелегкий обхідний шлях починався у дворі нашої дачі, де мати зазвичай поралася біля клумб, а шибки у вікнах — принаймні саме так це збереглося в моїй пам’яті — майже безперервно дрижали від ударів батькового молотка. Далі стежка тягнулася вздовж болотистого берега й завершувалася по той бік ділянки, прихованому від батьківських очей.

Тітка пригощала мене какао з печивом, а ми подовгу розмовляли про казкових істот, болотяників, водяників та інших фантастичних створінь, здатних полонити уяву маленького хлопчика.

Одного разу вона заговорила про тритонів, називаючи їх дітьми Матері моря, і, помітивши мій зачарований погляд, усміхнулася, подалася вперед і, перейшовши на змовницький шепіт, сказала, що знає безліч дивовижних таємниць, про які більшість дорослих навіть не здогадується.

Тоді вона пообіцяла відкрити мені одну зі своїх таємниць — як винагороду за те, що я з таким щирим захопленням слухав її легенди та казки.

Одного разу тітка повела мене на берег озера. Це місце було мені незнайоме й того похмурого вечора здавалося особливо моторошним. Раніше я ніколи не бував там ані з батьком, коли він брав мене на риболовлю, ані з сестрою під час наших прогулянок.

Пам’ятаю, як, тримаючи тітку за руку, я вийшов на широку болотисту галявину, оточену півколом високих очеретяних заростей, і в мене відразу побігли мурашки по спині. Щоб не засмучувати тітку Нору, я приховав, що замість захвату, якого вона, певно, очікувала, відчув такий страх, що не міг вимовити й двох слів.

Щось страшне, первісне й — я тоді абсолютно ясно це відчував — хиже ховалося за стіною очерету. Там, у моторошній гущавині сухих тріскучих стебел, таїлося дещо, чого мені зовсім не хотілося бачити, попри цілковиту довіру до моєї дорогої тітоньки.

Нарочито м’яким і довірливим голосом вона наказала мені дивитися.

І тієї ж миті, коли в очереті почувся тріск і шарудіння, я від жаху заплющив очі.

Скільки ж дитячої волі знадобилося мені, аби не виказати свого справжнього ставлення до того, що відбувалося!

Усю дорогу назад я мовчав, а тітка Нора, вочевидь, по-своєму витлумачивши мій стан, не стала розпитувати про враження від побаченого.

За її словами, того вечора вона виявила мені велику честь, посвятивши в одну з потаємних таємниць природи, і суворо наказала нікому не розповідати про те, що мені було відкрито.

Відтоді я більше ніколи не ходив до озера сам.

Ця історія давно вкрилася пилом минулих років, однак я несподівано згадав про неї, коли автобус проїжджав повз дачне селище, де колись стояв наш затишний будинок на березі того самого озера.

Після трагедії ми продали його майже за безцінь — щоб поховати батьків і оплатити навчання сестри.

Оскільки тітка Нора жила в нашому дачному будинку цілий рік, а не лише влітку, як більшість дачників, після продажу їй довелося шукати нове житло. Кілька років вона підтримувала нас, як могла, а потім виїхала назавжди.

І все ж мені ніяк не вдавалося зрозуміти, чому вона обрала саме Жаб’є, коли існували варіанти значно кращі й набагато ближчі до міста.

Я виявився єдиним пасажиром, який зійшов на пустельній зупинці, позбавленій будь-яких розпізнавальних знаків. Мій погляд одразу вперся в сірий і похмурий будинок вокзалу.

Автобус прибув із невеликим запізненням, уже на початку восьмої вечора, коли край багряного сонця торкнувся розмитої лінії горизонту.

Повітря війнуло на мене важким гнилісним смородом боліт, а першим звуком, який я почув після того, як удалині стих гул старого автобуса, було істеричне кумкання жаб, що долинало з протилежного кінця вулиці.

Спрямувавши погляд у той бік, я помітив кілька пожовклих від лишайнику дахів, які ніби ширяли над низиною, що тонула в сіруватому серпанку. Ймовірно, саме там, у її глибині, містилася заболочена затока, де й надривалися тисячоголосим хором жаби.

Мене спантеличила відсутність обіцяного автомобіля, адже я й без того прибув на чверть години пізніше призначеного часу. Сутінки швидко густішали. Я вже передчував безнадійність свого становища.

Минуло хвилин двадцять, перш ніж я остаточно усвідомив, що сьогодні ніхто про мене не подбає й не варто чекати, поки ніч застане мене посеред погано освітленої вулиці в майже незнайомій місцевості. За цей час я зробив кілька безуспішних спроб додзвонитися до нотаріуса, а потім, підхопивши валізи, рушив у навмання обраному напрямку, сподіваючись дізнатися дорогу в місцевих жителів.

*** 

Сутінки поступилися ночі, коли я звернув на вузьку вулицю, що не подавала жодних ознак життя й складалася з непоказних будиночків, однаково вкритих потрісканим шифером. Далеко попереду тьмяно жеврів ліхтар, під яким блідо відсвічувала велика калюжа, що перегороджувала прохід. Подекуди у вікнах ще горіло світло. Неохайні й перекошені, із захаращеними подвір’ями, старі будинки тіснилися по обидва боки ґрунтової дороги, поритої автомобільними коліями. А вздовж вулиці, звисаючи потворними товстими джгутами, тягнулися електричні дроти.