Заповіт

Ближче до кінця робочого дня я перевірив електронну пошту, сподіваючись побачити повідомлення, на яке так довго й болісно чекав: бухгалтерія нарешті підписала обхідний лист про відсутність заборгованостей перед відділом, а отже, лист мав надійти від мого начальника.

Однак адреса відправника виявилася мені незнайомою.

Лист явно не мав жодного стосунку до мого переведення в інший відділ. Тієї миті мені раптом спало на думку, ніби я намагаюся вирватися з пазурів якогось зловісного культу, несвідомим адептом якого залишався останні десять років. Немов отямившись після тривалого затьмарення, я вирішив за будь-яку ціну покинути це диявольське поприще статистів. О, тут немає жодного перебільшення… Відділ статистики — справжній культ цифр і звітів. Повір мені.

Лист містив такий текст:

Добрий день, шановний М. В. Н.!

Змушений із глибоким жалем повідомити, що Л. Нора Л. раптово померла 05.09.20… Прошу вибачити за несвоєчасне повідомлення.

Як з’ясувалося, контактний номер Вашого телефону більше не є дійсним. З цієї причини я був змушений надіслати листа на електронну пошту, також надану Вашою родичкою. Однак унаслідок пошкодження інтернет-кабелю зв’язатися з Вами не було можливості протягом п’яти днів.

З огляду на вищезазначені обставини адміністрація селища Жаб’є ухвалила безпрецедентне рішення поховати покійну власними силами.

Прийміть мої щирі співчуття.

Нижче було додано:

Звертаю Вашу увагу: до листа додається файл із ЗАПОВІТОМ. Ознайомтеся з ним і, не відкладаючи, зв’яжіться зі мною за номером…

Далі йшли номер телефону та підпис:

Нотаріус: А. Б. Огрєхов.

Охоплений раптовою тривогою, я намагався переконати себе, що сталася помилка й лист просто надійшов не за адресою — попри навіть збіг прізвищ.

Я відкрив прикріплений файл, і на екрані розгорнувся текстурований бланк стандартного державного зразка. Дві третини аркуша займав сухий формальний текст. Нижче виднілася печатка з уже знайомими ініціалами та прізвищем нотаріуса.

Документ і справді виявився юридично завіреним заповітом.

У правому нижньому куті стояли прізвище та ініціали спадкодавця.

Я здригнувся.

***

Я так і не зміг упоратися з почуттями, що нахлинули на мене, і тому не дочитав заповіту, відмовляючись прийняти гірку правду про раптову смерть дорогої тітки Нори, яка донедавна жила в невеликому містечку з дивною назвою Жаб’є, розташованому за п’ятдесят кілометрів на схід від Odesa. Там вона вела власну справу й, попри поважний вік, чудово могла сама про себе подбати. Шкода лише, що останні два роки ми дедалі рідше підтримували з нею зв’язок.

Не знаю, чи причиною тому була перевтома, чи й справді очі застилали сльози, але літери на екрані раптом почали розпливатися. Підвівшись із крісла, я з гуркотом засунув шухляду столу, недбало кинувши туди бейдж і робочу канцелярію.

Я майже не пам’ятаю, як покинув офісну будівлю. Лише згодом у пам’яті спливли глумливі обличчя й кинуті нишком насмішкуваті погляди, що миготіли в коридорах та фоє. Втім, пояснення цьому, найімовірніше, слід було шукати лише в моєму пригніченому стані.

На відміну від мене, Ліна сприйняла новину з властивою їй стриманістю. Після довгого похмурого мовчання вона принесла з погреба дві пляшки білого вина, одну з яких одразу поставила у відро з льодом. Не вдаючись до моєї допомоги — певно, того вечора я мав надто жалюгідний вигляд, аби просити мене про щось, — вона, трохи пововтузившись зі штопором, відкоркувала першу пляшку.

На той час, коли добігав кінця вміст другої, ми вже встигли добряче сколихнути минуле.

І тоді сестра несподівано запитала:

— Ти нічого більше не хочеш мені сказати?

Вона дивилася на мене своїм пронизливим, випробувальним поглядом, якого я не терпів ще з дитинства.

— Я певна, ти чогось недоговорюєш.

— Ну… не знаю, — зам’явся я. — Здається, тітка залишила заповіт.

— Стривай! — стрепенулася Ліна. — Ти нічого не казав про заповіт.

Я важко зітхнув і втомлено махнув рукою.

— Ти серйозно? — у її голосі прозвучало роздратоване здивування. — Тобто тітка Нора залишила посмертний заповіт?..

— Та я й сам не встиг як слід його прочитати! — роздратовано перебив я. — Нам слід було частіше їй телефонувати… от і все.

Голос мій здригнувся, і від цього мені стало ніяково. Ліна завжди володіла собою куди краще за мене. Так, зізнаюся без жодних приховувань: на відміну від мене, вона успадкувала від батька сталеву витримку й незламний характер.

Тітка Нора була рідною сестрою нашої матері. П’ять років ми прожили під її крилом. П’ять років болісного піклування й невсипущого нагляду за осиротілими племінниками. Хоча часом нам здавалося, що й сама вона осиротіла не менше за нас. Свого чоловіка тітка поховала ще в дев’яносто третьому, власних дітей у неї не було. Але всю любов, на яку тільки була здатна, вона віддала нам.

Після смерті батьків саме тітка Нора взяла на себе відповідальність за наше виховання.