Знахідка на пляжі

Іноді, поринаючи в сон, я бачу перед собою таємничу стіну неймовірної висоти. Вона складена з циклопічних брил, а обидва її краї губляться в безмежжі. Та варто мені пройти крізь неї, мов примарі, як я раптом знову повертаю собі давно втрачену людську природу. 

Прокидаючись після цього дивного сну, я щоразу запитую себе: чи не краще було б забути все пережите й нарешті назавжди звільнитися від душевних терзань, зважаючи на всі ті перетворення, що сталися зі мною? У такі миті я згадую, яким був колись, і тоді кілометрова товща води ніби втрачає наді мною свою владу. Усе це переконливо свідчить про те, що нове єство так і не змогло повною мірою замінити мені все те, що колись було таким дорогим серцю. І досі залишається дорогим.

Я пам’ятаю свою сестру так виразно, ніби бачив її лише вчора. Її очі — з блиском живого, надзвичайно рухливого розуму й незламної волі. Її твердий, рішучий голос, звичку поправляти неслухняне волосся. І ще — ту академічну манеру, якої вона незмінно дотримувалася навіть у товаристві найближчих людей.

Що ж до повчань і піднесеної моралі, яку вона старанно вкладала в кожну настанову мені, своєму молодшому братові, то тепер спогади про це викликають лише гіркий смуток за втраченим спілкуванням.

Дорогоцінні крихти пам’яті, світлі відблиски людської душі все ще не стали мені чужими.

І ця невигойна, безпросвітна думка про те, що своїм раптовим і безслідним зникненням я завдав їй болю, досі мучить мене, мов стара ниюча рана. І все ж, опинись я знову перед тим самим вибором, я без вагань знову прийняв би пропозицію Богині.

Отже, моя розповідь покликана трохи привідкрити завісу потаємного.

Поряд із багатьма вміннями, набутими мною в новому житті, я опанував доволі зручний і дієвий спосіб письма. Варто мені зосередитися на якомусь слові чи цілому завершеному реченні, як тієї ж миті воно проступає на палімпсесті — матеріалі, здатному зберігатися в моїх умовах. Як автор, я дозволю собі поки що не розкривати всіх таємниць із перших абзаців.

Подібний метод у деяких ложах іменується осадженням і використовується виключно серед ієрофантів. Завдяки цій рідкісній здатності та з дозволу Великої Амфітрити я можу повідати тобі, доленосний читачу, дивовижну, але аж ніяк не казкову історію свого чудесного преображення.

Усе почалося з того, що я знайшов уламок метеорита — і це не було випадковістю. Втім, починаючи саме з цього моменту оповіді, здатного, без жодного сумніву, здивувати тебе й, імовірно, змусити засумніватися в її правдивості, випадковостей більше не існувало.

Розмінявши четвертий десяток, я й далі тягнув нудне існування закоренілого холостяка, ще не підозрюючи, що приречений на крах своїх марних надій на спокійне й розмірене життя.

Тепер, по стількох роках — хоча часом мені здається, що відтоді минула ціла вічність, — після всіх змін моєї природи мені важко уявити, як це — бути звичайною людиною й із малодушним лицемірством переконувати інших, ніби бездонна самотність не доводить мене до тієї межі, коли хочеться напитися до нестями й вистрибнути у вікно.

Моя патологічна відлюдькуватість була головною перешкодою на шляху до звичайного людського щастя. Знав би я тоді, який великий дар приготувала мені доля…

Цю похмуру частину свого далекого, майже стертого з пам’яті й навряд чи вартого твоєї уваги життя я, безперечно, оминy. Натомість почну свою розповідь із випадку на пляжі, коли старша сестра, попри всі мої вперті відмовки, усе ж переконала мене вирушити на заплановану ранкову пробіжку вздовж моря.

Того похмурого ранку насувалася негода. Величезні свинцеві хмари розповзлися небом безугавно клубочистою масою, не залишивши на ньому жодного просвіту. Морський обрій затягнуло непроникним мороком, що нагадав мені похмурі полотна J. M. W. Turner. Над похмурим, неспокійним морем низько кружляли крикливі чайки. Холодний пухкий пісок провалювався під ногами, і бігти ним було нелегко.

Із властивими їй моторністю та прагненням завжди й у всьому бути першою, Ліна випереджала мене на кілька метрів, тож я бачив, як сліди її босих ніг майже миттєво втрачали обриси й зникали на мокрому піску.

Сповільнивши крок, я вирішив дозволити собі короткий перепочинок, аж раптом помітив чорний предмет, що привернув мою увагу тієї миті, коли схлинула бурхлива піниста хвиля.

Хоча я й не можу з певністю сказати, що саме змусило мене поглянути на край прибою, однак виразно пам’ятаю: розпалений після бігу, я раптом здригнувся, і мене охопило незрозуміле відчуття тривоги. Втім, цей дивний стан тривав лише кілька митей.

Річ у тім, що мені привиділося, ніби на берег накотився високий вал, над яким майнуло щось середнє між людиною та дельфіном — розпливчастий силует, що лише на мить потрапив у поле мого розсіяного периферійного зору. Наступної миті я почув, як із глухим шумом скипіла хвиля. Ймовірно, саме цей звук насамперед і привернув мою увагу.

І лише потім, коли вода відступила, я помітив вугільно-чорний камінь, що різко вирізнявся на тлі бляклого піску. Він був трохи більший за сірникову коробку, майже прямокутної форми, з невеликою опуклістю на одному боці. Піднявши знахідку, я з цікавістю почав її розглядати. Камінь видався мені напрочуд дивним, хоча я й не міг пояснити чому.

Якась вулканічна порода, — припустив я.

На той час сестра вже встигла віддалитися метрів на сто. Я гукнув її, намагаючись перекричати шум прибою та шалене верескливе ґелґотання чайок, і лише з третьої спроби зумів привернути її увагу. Вона зупинилася, здивовано глянула в мій бік, розгублено розвела руками й побігла назад.