Розділ 31: Темрява в Серці

Лі Чень сиділа на скелі, її очі були спрямовані на горизонт, де сонце вже майже сховалося за обрієм. Вона тримала сувій, але не читала його. Її руки тремтіли, серце стискалося від болю, а думки були хаотичними й важкими.

Новина про те, що її рідне селище було знищене, обрушилася на неї, як грім серед ясного неба. Люди, яких вона знала з дитинства, будинки, які були для неї символом тепла і спокою, тепер були лише попелом у її спогадах.

— "Як це могло статися?" — прошепотіла вона, стискаючи кулаки. Її голос зірвався, і сльози почали стікати по її обличчю. — "Чому вони? Чому люди, які навіть не знали про Меч Всесвіту, стали жертвами? Вони не мали нічого спільного з цим жахом!"

Вона різко підвелася, відчуваючи, як її серце б'ється швидше. Гнів почав перекривати біль, перетворюючись на щось темне і пекуче.

— "Ці люди... вони були моєю сім'єю. Навіть після того, як я залишила селище, вони залишалися в моєму серці. Вони не заслуговували на таку долю."

Сльози продовжували текти, але тепер їх змінив злісний блиск у її очах.

— "Коли я вирушила у цю подорож, я думала, що все це заради рівноваги, заради захисту світу. Але що рівновага дала їм? Де були боги, коли їхні життя забирали? Де була я, коли їм потрібен був захист?"

Вона обернулася до неба, її голос став гучнішим, майже викликом.

— "Ви всі говорите про рівновагу, але це порожні слова! Ви дозволили цьому статися! Ви, боги, зі своїми правилами і випробуваннями, просто спостерігали, як вони помирають! І тепер я маю продовжувати цю подорож, ніби нічого не сталося?"

Лі Чень впала на коліна, стискаючи голову руками. Її думки були розірвані між бажанням віддатися болю і прагненням до помсти.

— "Я не знаю, хто це зробив... але я знайду їх. І коли я це зроблю, я змушу їх заплатити за все."

Лі Чень продовжувала стояти, дивлячись у темряву. Її очі блищали не лише від сліз, а й від вогню, що розгорався у її душі. Вона стиснула кулаки, ніби намагалася зібрати всю свою волю, щоб не розірватися на шматки від емоцій.

— "Скільки ще людей мають постраждати через цей меч? Скільки крові потрібно, щоб задовольнити його силу? Чому ми завжди маємо платити цю ціну?" — її голос зірвався, перетворившись на гнівний крик. — "Це несправедливо! Ні! Це жорстоко!"

Вона зробила крок уперед, але її ноги підкосилися, і вона опустилася на коліна. Її руки торкнулися землі, ніби шукаючи опору.

— "Я завжди думала, що мої дії правильні. Що, борючись за рівновагу, я захищаю тих, кого люблю. Але тепер усе здається марним. Якщо навіть моє селище не змогло уникнути цього жаху, то чи можу я дійсно врятувати когось?"

На мить її охопила тиша. Лі Чень заплющила очі, і перед її внутрішнім поглядом знову з’явилися обличчя тих, кого вона втратила. Її батько, завжди добрий і мудрий, простягав їй заколку зі словами: "Це тобі від мами." Вона згадала усмішки сусідів, голоси дітей, які грали на вулицях селища, запахи свіжого хліба і трав.

— "Ці спогади… вони не можуть бути марними," — прошепотіла вона, витираючи сльози. — "Я не дозволю їм стати лише попелом. Ні, я знайду тих, хто стоїть за цим. І я змушу їх відповісти за все."

Темрява в її серці

Але щось у глибині її душі почало змінюватися. Цей біль і гнів, що спалахували в її серці, були такими сильними, що вона відчула, як вони починають її спокушати.

— "Чи це справді моя доля?" — запитала вона себе. — "Чи я повинна стати тією, хто відновить рівновагу? Або ж я маю стати тим, хто покарає цей світ за все зло, яке він приносить? Чи можу я дійсно пробачити, коли моя душа розривається від болю? Може, цей меч… може, його сила може стати не тільки захистом, а й зброєю для помсти?"

Її думки стали важкими, і вона відчула, як у ній зароджується страх перед самою собою. Вона завжди боялася, що одного дня цей шлях змусить її втратити себе. І зараз вона вперше відчула, що цей страх може стати реальністю.

— "Я повинна залишатися сильною. Але що робити, якщо сила означає втрату себе? Чи можу я залишатися вірною своєму серцю, якщо моє серце таке розбите?"

Слова надії

У найтемніший момент тишу розірвав вітер, який піднявся з глибин долини. Він ніби шепотів щось, невиразні слова, що змусили Лі Чень підняти голову. Вона згадала голос дракона, який одного разу сказав їй:

— "Справжня сила не в тому, щоб знищувати ворогів, а в тому, щоб обирати життя навіть тоді, коли темрява тягне тебе до себе."

Ці слова нагадали їй про те, що вона завжди прагнула захищати. Про те, чому вона взагалі вирушила в цю подорож. Вона повільно піднялася, вдихаючи свіже повітря і вдивляючись у нічне небо, усіяне зірками.

— "Я не дозволю гніву керувати мною," — сказала вона, і її голос був твердим. — "Я знайду відповідь, навіть якщо це означатиме протистояти самим богам або демонам. Але я ніколи не стану такою, як вони. Я не дозволю цьому болю стати моєю тюрмою."

Вона підняла меч, що сяяв сріблястим світлом, і це світло нагадало їй про її мету.

— "Я не забуду вас," — промовила вона, звертаючись до своїх спогадів. — "Я зроблю так, щоб ваші життя не були марними. І навіть якщо мені доведеться пожертвувати собою, я знайду істину. Я збережу рівновагу. За вас, за нас, за цей світ."

Лі Чень знову сіла на скелю, її думки стали трохи яснішими. Вона зрозуміла, що біль, який вона відчувала, міг стати її найбільшим ворогом. Якщо вона дозволить гніву керувати собою, вона може втратити все, що робило її сильною. Але як знайти баланс, коли серце розірване на шматки?

— "Я не можу дозволити собі впасти в темряву," — прошепотіла вона, стискаючи руків’я Меча Місячного Сяйва. — "Мій шлях ще не закінчено. І навіть якщо біль буде зі мною на кожному кроці, я повинна йти вперед."