Епілог 2

П'ять місяців потому

Іспанія, Дім сім'ї Корберо

Люеро Шевчук:

– Боже, я так хвилююся... Я виросла в цьому домі, мені повинно бути все одно, а хвилююся наче приїхала сюди вперше! І чому ти такий спокійний? – я не могла заспокоїтися відтоді коли ми вирішили приїхати до батьків вдруге. Вперше, ми приїхали, щоб відсвяткувати наше весілля й провести медовий місяць, але вдруге... Вдруге, я ДУЖЕ хвилююся, адже тато не знає що я вагітна. Тоді живіт був маленький і його було майже не видно і ми з мамою це сховати, але зараз, це пузо, особливо взимку не сховаєш. Моя курточка (тут взимку тепло дуже) не дуже ховає його. На жаль. 

Перша зустріч тата та Свята була дивною. Тато дуже спокійно прийняв Свята, випив з ним (хоча мій чоловік не п'є останнім часом) та про щось поговорили. Нас попросили вийти та він щось сказав йому... Що саме, не знаю, але сподіваюся що в них стосунки не погіршаться від цього.... Дуже сподіваюся. 

– Бо знаю, що все буде добре. А тобі раджу заспокоїтися. – коханий погладив мене по животику, але я все ще трохи хвилювалася. – Все буде добре. Ми ж одружені, він все зрозуміє...

– Та знаю, знаю, але все одно... Якщо він порахує, то все зрозуміє! І тоді...

– Y luego lo que Luero? /І тоді що, Люеро?/ – перед нами відкрилися двері та на мене дивився, а потім перевів погляд на Свята мій тато. На ньому була тепла, жовта сорочка, білі штани та окуляри. Він щось читав?

– Тату! Привіт! Я так сумувала... – я пішла обійматися і мене обійняли. Тато... Я так сумувала за ним. Ми там, в Києві живемо, а він тут, в Іспанії. – Привіт ще раз....

– Привіт flor/квіточка/... – посміхнувся мені тато й побачивши мій живіт, гучно видихнув. – Вітаю. Це я так розумію те що ви від мене так ховали? Квартирку забила закрити? – пожартував тато, а я й підіграла. Настрій трохи покращився... Татові жарти часто підіймали мені настрій.

– Так, так... Вітром надуло... – посміхнулася я й сама гучно видихнула. – Ходімо! Я так їсти хочу! Де мама? Ма, я вдома!

– Свят, не хочеш випити? Ходімо, побалакаємо поки дівчата вечерю готують.... – вони потиснули руки у знак привітання й кудись пішли, поки я швидко desenchufado й пішла шукати маму.

Як виявилося потім, тато знав про онука. І не через те, що його мама розповіла, а сам здогадався. За його словами, я змінилася трохи... Стала частіше посміхатися, розквітла й все таке.  І був дуже радий як і мама яка все-таки мама й від початку все знала. І так, через 4 місяці в нас народився хлопчик якому ми дали ім'я Шевчук Олесь Святославович. На честь тата Святослава, хоча й не рідного. Він його виховав і ми вирішили віддати йому пошану за це. А через рік, в нас народилася наша маленька flor/квіточка/, Ліліна. 

А от з дідусем виявилося все ще простіше... Ми стали спілкуватися. Не так часто, як хотілося б, бо Святослав часто був на роботі, як і я, яка перекладала папірці та підписувала документи, але спілкувалися. Дідусь балував наших дітей і це непогано. Було. До одного моменту. Адже декілька разів довелося попросити перестати дарувати дорогі подарунки. Ну навіщо дитині, якій тільки рік велосипед?! Олесю був тільки рік... Потім, коли він підросте так, але зараз, ніякої нашої квартири не вистачить зберігати усі ці речі? Тим паче дітей було двоє, а дитяча одна лише... І та майже завалена іграшками, двома краватками для дітей та речами. Місця з кожним місяцем становилося все менше й менше... Щось треба було негайно змінювати. 

Святославу Шевчуку, моєму чоловіку навіть натяк не знадобився. Коли я народила Ліліну, ми одразу придбали (Свят все красиво та гарно організував), що одразу я їхала з дитиною у новий будинок. Великий, світлий та дуже затишний. І після цього я заспокоїлася. Тепер в мене було все про що я тільки мріяла. Сім'я, яку я дуже люблю, моїх дітей, Олеся та Ліліну та чоловіка, а ще робота Детектива. Я повернулася після 3-х років декрету й дізналася про наш Відділок багато чого нового. Хоча я й усіх не знаю, але про тих, з ким встигла познайомитися, дізналася.

Артур, якого хотіли посадити за співучасть, але він доказав свою вірність зі своєю дівчиною, здається її звати Василіса, збираються одружитися й в них вже є улюбленець. Котик. Щодо пари Ганни, нашого судмедексперта та її хлопця (ім'я на жаль не згадаю), то на жаль вони розійшлися... Вона хотіла заміж, кохала, а він робота так робота... І тому, вона залишилася одна. А та пара, Наталія та Джейсон Мортімери чекають на другого вже... Я так рада за них. Адже вони виявилися дуже милою парою та в мене, навіть з'явилася подруга. Ми стали спілкуватися на тему не тільки дітей коли були на прогулянці, а й тема роботи в нас була дуже популярна. Наталія дуже сильна жінка, чоловік Некромант... А в мене Демон. Найкращий та найсильніший.