36 – Алібі, не алібі....

Все ще квартира Артура Колесникова

Артур Колесников:

– Не думаю. Здогадуюся. Адже дивися... – почав говорити Артур, а йому тим часом відповів Ден. – О, здається її бачили ввечері... Як вона виходила зі своєї квартири. Ден пише що Лариса виходила з квартири та це каже сусідка Лариси, хоча нам сказала, що була вдома й відправила сина одного. А зараз виявляється що це не так... Отже, наша мати не така ж і свята. – підбив підсумки Артур.

– Тож я права? Це дійсно вона? – просяяла Вася. 

– Не знаю, Вась. Але якщо це так, а це ми виявимо лише завтра, то обіцяю... Після завершення справи, з мене буде побачення де завгодно. Хоч парк, хоч найкращий ресторан Києва. Все що забажаєш Вася. Абсолютно. – дивлячись в очі вимовив ці слова Колесников. Його переповнювали емоції й він дуже хвилювався щодо побачення... Як відреагує Вася? Чи не відмовить йому? В нього була і є зараз не найкраща репутація у Відділку. Усі дівчата стороняться його й не хочуть мати з ним нічого спільного. Тим паче він зустрічався майже з кожною вільною дівчиною у Відділку №33. І кожну кинув не найліпшим чином. 

А Вася... Він не зустрічався з нею. Не мав стосунків та навіть не помічав досить тривалий проміжок часу. Адже вона людина, а людей він не дуже поважав. І не зустрічався зі звичайними дівчатами. До цього моменту. Вася в ньому щось змінила... Чи все. Але після того, як їх поставили в пару, вони стали співпрацювати, все змінилося. Колесников змінився. І сам від цього в шоку.

– Я згодна. – прошепотіла Вася йому в губи й поцілувала ельфа. Першу секунду ельф розгубився й не очікував такої реакції. Розгубленість, нерозуміння та неусвідомленість усього, що відбувається. А потім, коли до нього дійшло, що вона відповіла взаємністю... Хоча вони й цілувалися сьогодні, після допитів у кафе Гільєрмо, але той поцілунок нічого не сказав. Його було замало, щоб щось усвідомить... 

І реакція ельфа не змісила довго чекати. Великі, гарячі руки лягли на тонку талію Васі й притягнули до себе. Дівчина у руках Артура навіть сама розгубилася, але потім... Все пішло як треба. Поцілунок почав набирати оберти, став дедалі більш пристрасним та гарячим. Першою на підлогу полетіла футболка Васі. Біла, з якимось принтом, а після неї його майка... А далі все відбулося. Вони ідеально підійшли один одному. Самі не очікуючи того, зрозуміли, що створені одне для одного. Людина та ельф. Ельф і звичайнісінька людина. Їхні серця билися в одному ритмі, душі злилися, а час у цей момент завмер. Були лише вони. Василіса та Артур. Двоє закоханих, які так давно шукали один одного... Шукали й нарешті знайшли. 

Відділок №33

За кілька годин до цього

Одразу після допиту Олександра Гільєрмо

Святослав Шевчук:

– Ну що думаєш, Свят? Вони розкриють цю справу? – вимикаючи комп'ютер спитав Сергій Миколайович Бажан Святослава. Той задумався, але ненадовго. 

– Так... Я впевнений. Артур непоганий хлопець та Детектив, в нього є потенціал. Як і в Василіси. Хоча це її... Третя справа? Здається десь так, в неї теж є шанс стати Старшим Детективом. Не зараз, звісно, але колись... – весь день Бажан та Свят спостерігали за Артуром та Василиною. Слухали допити, їх теорії та й взагалі, просто спостерігали за ними. Точніше за Артуром. Час йшов, в них залишилося близько 24 годин, але щось Святу підказує що ранок все вирішить.

Зараз, вже пізній вечір і вони вирішили дати їм спокій. Та і йому час йти додому... Його Люеро там, мабуть, місця собі не знаходить. Переживає, як завжди. І це не дуже добре, адже їй не можна хвилюватися. Це може нашкодити їх дитині... 

– Це Лариса й схоже, Вася це знає. Але якщо вони зранку все доведуть до логічного кінця, то можна відпускати Артура. – сказав Свят й Бажан погодився з ним. На цьому їх спостереження на сьогодні були завершені.

На наступний ранок

Відділок №33

Василіса Шепіл:

Ранок видався приємно солодким, наче тортик з вишнею та чай з малиною. Хоча чому "наче"? Так і було... Вчора, Артур замовив доставлення їжі та там був десерт у вигляді вишневого тортика. Хоча не тільки він там був, була паста, салати й ще багато-багато чого, але десерт перевершив усі очікування Василіси. Солодкий, смачний та вона б з'їла ще шматочок...

– Як спалося? В мене для вас є багато гарних новин та ще більше доказів проти Лариси Гільєрмо... – Денис зустрів їх у холі та одразу почав з гарного. Ларису привезли до Відділку сьогодні вранці, адже вона намагалася втекти з міста. Взяла приклад зі свого чоловіка, Олександра та намагалася утекти, хоча їй заборонили покидати місто до кінця цього дня. Тож... Зірки зійшлися.

Кімната допитів

– Пані Ларисо, а ви знаєте що брехати не можна? – задоволена білозуба посмішка та темні очі подивилися на Пані Ларису. Сьогодні жінка виглядала не просто інакше, а взагалі інша людина. Розпатлане волосся, зацькований погляд, пом'ята, червона сукня під колір її нігтів та прискорене дихання. Схоже, вона дуже хвилювалася зараз... – А слідству перечити й тим паче. То навіщо ви нам збрехали? 

– Не розумію про що ви. Я не брехала вам. – чітко відповіла жінка. 

– Скажіть, навіщо ви вбили свого сина? Через помсту колишньому чоловіку? – це була справа Артура та Васі, але сьогодні Вася була першою хто почав розмову з підозрюваною. 

– Я нікого не вбивала. Мого сина вбили. У вас на мене не має доказів. – посміхнулася радісно жінка. – Тож, якщо це все, то я піду?.. – й почала вставати із-за стола, але тепер ініціативу перехопив Артур.

– Ви переїхали в Київ пів року тому. – почав говорити спокійним тоном ельф. Дениса не було, але він спостерігав за ними через скло, яке було дзеркалом всередині кімнати. Він ДУЖЕ допоміг Васі та Артуру і за це вони йому дуже вдячні. Але не тільки він шукав інформацію. Вася сьогодні, за ранок теж встигла багато чого переглянути та знайти докази проти Лариси. І Артур теж дещо вияснив... І зараз, він все це по полицях гарно розкладе. – Ви орендували квартиру неподалік, а саме сусідній дім від свого чоловіка. Це так ви ховалися? Не дуже безпечно з вашого боку, якщо ви так ховалися від нього усі ці роки... Тож, продовжимо. Ви казали вам запропонували гарну роботу? Це так, але є маленьке "але". Робота була теж неподалік від роботи Пана Гільєрмо! І знов є якась несумісність з вашими словами.... Ви ж ховаєтесь, то навіщо працювати неподалік від нього? – поки Артур все це казав очі Пані Лариси залишалися в напіввідкритому стані, а вираз обличчя залишався безпристрасним. – Але... Мало того, що ви слідкували за ним, то навіть намагалися докучати йому. Дзвонили, по десятку разів на день... – на столі опинився лист з дзвінками номера Лариси. Вона це побачила, але знаку не подав. – Дайте вгадаю, розповісти про сина? Але він знав, що це не його син... Владислав батько Михайла і ви це знали усі ці роки. Тому посилав вас куди якомога далі, але ви все одно переслідували його... – ключі з сигналізацією від кафе голосно дзвякнули та теж опинилися на столі як і осінні рукавички з телефоном самої Лариси. А через декілька секунд на столі теж ще один телефон. Скло тріснуто, але екран працював. Телефон Олександра Гільєрмо. – У вашій квартирі сьогодні вранці знайшли це. Знаєте що це? Це докази... Ключі від квартири Олександра, його телефон який він посіяв десь пів року тому.... Тоді, коли ви приїхали сюди. Не здається це трохи дивним? Ні?... І головне, рукавички, якими ви вбили власного сина і за допомогою яких ви відвели від себе підозрілість та зробили себе жертвою. Бідна матуся яка втратила сина... – Артур посміхнувся. – Брехня на брехні!