35 – Новини в кіно

Артур Колесников:

– Це мій син! Мій! І я здогадувався усі ці роки, але не мав сенсу зустрічатися з Ларисою, бо її було не впіймати. Вона була наче привид... Я шукав її, дзвонив, але вона ігнорувала мене... І коли я дізнався про нього... Я... Я не міг повірити в це. Михайло... – Владислав важко дихав й майже задихався від нахлинувши на нього емоцій. А їх, в тілі Владислава було ДУЖЕ багато. 

Дивний він. І алібі сумнівне. 

Вирішив про себе Артур й ще на мить задумався, але потім все-таки спитав їх підозрюваного.

– І тому ви вбили свого сина в кафе свого брата? Щоб йому досадити? –  

– Що? Ні звісно! Я б ніколи в житті не вбив власного сина... Це... Яким треба бути покидьком, щоб це зробити?!

Через 15 хвилин в коридорі Відділку №33

– Це теж не він. – захитав головою Денис.

– Чому? Поки все йде не погано... Його алібі не підтверджено, сумнівне воно... Та й він поводився якось дивно. То брехав спочатку, то казав правду. – Артур на мить завмер. – Може це й він. Але гарно грає свою роль у цій виставі.

– А мені взагалі здається, що це був ані Влад, ані Сашко. – видала свою версію Василіса. – Хоча ще рано щось казати, адже ми не поспілкувалися з Олександром, але чому... Мені здається, що це ніхто з них.

– І я можу сказати, що можливо Вася має рацію, адже щойно я отримав список дзвінків Михайла Гільєрмо. – Денису надійшло повідомлення й він відкрив файл у своєму телефоні та почав роздивлятися, але його перебив хтось з поліційного відділку. Якийсь чоловік підійшов до них та щось неголосно сказав йому. Обличчя Дениса спочатку змінилося на дуже здивоване, але потім він змінився в обличчі на більш спокійне та навіть переможне. Наче він ВЖЕ знав, що переміг. Але кого, чи що, невідомо...

– Наш підозрюваний №2 намагався втекти з міста, але його перехопили наші й вже везуть до Відділку.... – сказав Ден й подивився на Артура. Той посміхнувся, але не встиг нічого сказати, адже Вася випередила його.

–  Ого, схоже Пан Ельєрмо має що нам сказати...

– Згоден. Думаю, він став ще підозрілішим. – кивнув Ден.

Через пів години в кімнаті допитів Відділку №33

Василіса Шепіл:

– Я знаю свої права й нічого без адвоката вам не скажу. – одразу видав Пан Олександр Гільєрмо й замовк. Виглядав він спокійним, дуже, як на початку розмови з Владиславом. Але була одна відмінність - Владислав не намагався втекти з міста в одязі звичайного робітничого.

І де він тільки його здобув? Цей жовтий комбінезон та каска йому зовсім не личать на відміну від ковпака кухаря та фартуха....

– То ви не скажете нам чому ви намагалися втекти з міста? – уточнив Артур й Вася кивнула. – І що ви все-таки приховуєте? 

– Ні, не скажу. – спокійно продовжував заперечувати Олександр Гільєрмо. Артур тим часом продовжував тиснути на нього, намагаючись вибити хоч якусь інформацію.

– І не скажете чому ви нам збрехали нам щодо вбивства? Що це був ваш син.... Ваша кров та ваш нащадок. – гордо вимовив ці слова, наче він вже мав нащадка або сина Колесников й посміхнувся у кінці своєї фрази. 

– Сина? Та який він мені син! Моя дружина була тією ще су.... Хвойдою. Хоча ми усі в трьох дружили з самого дитинства. Я, Влад та Лариса. А вона зрадила мені з братом! З моїм рідним братом! Й втекла з міста! А я шукав її, чекав усі ці роки... Але дізнавшись про сина, тобто про тепер вже про племінника, не знав що й робити з цим... – злий, розлючений на весь світ та Ларису, він мав мотив та можливість. Помста за зраду колишній коханій.

Ну звісно! Пазл склався!

– І ви вбили Михайла, власного племінника... У вас було все. Мотив у вигляді помсти колишній дружині, можливість у вигляді кафе та головне, потрібний момент. Адже він був в місті та працював неподалік... Й зайшов до вас за чимось. За чим він зайшов, Олександр? – спитала Вася й подивилася на Олександра. Той все ще виглядав спокійно й продовжував заперечувати.

– Не знаю. Я його не вбивав. 

– Навіщо  Михайло зайшов до вас, Олександр близько 10 вечора? Навіщо? – тиснула вже Вася. 

– Не скажу! Я знаю свої права! – голосно заперечив Олександр.

– І не скажете чому вам дзвонив Михайло... Близько шостої вечора, вам подзвонив Михайло і ви спілкувалися аж годину... Про що можна було стільки розмовляти? – Денис повернувся до кімнати з ноутбуком. Про нього всі забули вже кілька разів й згадали, як тільки він повернувся до кімнати з ноутбуком та списком у ньому дзвінків з номера Михайла.

– Це не мій номер. – сказав Олександр й подивившись на присутніх, а саме Васю, Артура та Дена гучно видихнувши, продовжив говорити. – Це мій старий номер... Я вже й забув про нього. І телефон десь посіяв...

– То це не ви спілкувалися з Михайлом? – уточнила Вася. – А хто тоді? І де ви були вчора ввечері? 

– Не я. Мій номер закінчується на 623... А цей на 633. І якщо не вірите, можете перевірити квартиру. Його там нема вже давно. Я посіяв його десь близько пів року тому... І вчора ввечері я був вдома.

– Хто це може підтвердити? – Вася схрестила руки на грудях.

– Ніхто... В моєму будинку немає камер та консьєржа.... 

– А ми це вже зробили. Ми вже обшукали вашу квартиру, отримавши ордер. – Денис посміхнувся. – І знайшли ось це... – з кишені всередині куртки він дістав ножа. Армійського. Артур та Вася переглянулися. А ніж був ДУЖЕ схожий на той що показувала Ганна. – Що ви на це скажете Олександр? 

Поки йшов допит Лариси та Влада, їх люди обшукали квартиру Владислава, але нічого там не знайшли. А також квартиру Лариси з Олександром. Усі дві квартири з трьох виявилися порожніми, адже ніж був у квартирі Олександра. Останній, на яку вони й не сподівалися. Але Вася думала що його не буде ні в жодній з квартир. Жодній. Адже вони не винні, як їй здавалося. Ніхто з них не винен, але... Дещо пішло не за планом.