32 – Впізнати один одного

Все ще Кафе "Піца від Ельєрмо"

Артур Колесников:

– Нічого цікавого з неї ми не отримали. Шкода, шкода... – гучно видихнув Артур. Це дуже засмучувало його, але в них була гарна зачіпка. Велика зачіпка. Кафе навпроти – "Піца від Гіля". І можливо, його Власник може щось знати щодо трупа в печі. Але якщо виясниться що це дійсно він, то Артур ніколи не буде сумніватися у справах. Помста, завжди гарний мотив. Найкращий та легший, адже що як не помста підстьобує людей вбивати та коїти подібні злочини!

– То далі до Пана Гіля, так? – уточнила Василіса. Артур кивнув. Саме до нього, адже він точно повинен щось знати. – Так що там з корейськими серіалами.... Ти дивишся усі чи вибірково? Або стій... Я вгадаю, все й навіть більше! Навіть новинки! Я вгадала, так? – Василіса була дуже рада й виглядала не просто радісною, а дуже радісною. Ішла й робила висновки сама собі, а ельф навіть й не казав нічого. Мовчав й все тут. Усі висновки робилися самі. А він був й радий... Якщо Василіса рада, то він теж. – Божечки, це так круто! Вперше бачу чоловіка якому подобається щось таке... А ти все-таки непоганий хлопець, Артур!

– А ти думала я поганий? – уточнив все ж таки перервавши своє мовчання Артур й посміхнувся, поки вони вийшли з Кафе у якому перебували й направилися до Кафе навпроти. "Піца від Гіля". І цей Пан Гіль точно щось знав. Однозначно.

– Ні, звісно ні... Просто, на перший погляд, ти такий... Серйозний, зібраний, а от іноді навпаки, грайливий та ласкавий... Я тебе зовсім не розумію. – Василіса направила свій погляд кудись у далечінь й на мить замовкла. – Чому ти такий?

– Я той хто я є. Я це я. – видав Артур правду. – І змінитися дуже складно, якщо тобі понад 100 років... 

– Тобі понад 100 років?! – здивувалася Василіса, але ельф серйозно на неї подивився, наче говорив "так". – Стій! Серйозно?! Понад 100? Тобі? Але ти.... Ти виглядаєш на 25 чи десь так... – Шепіл навіть зупинилася на мить та зупинила Артура, узявши його за руку.

– Мені 75, але дякую за комплімент. – Артур посміхнувся. Василіса витріщилася на нього. Минуло декілька секунд й вона прийшла до тями. 

– А... Зрозуміла... 75... – Детективи направилися далі. На цьому їх розмова була завершена, але у думках Артура все ще залишався здивований погляд Василіса.

Яка ж вона гарненька... Схоже, вона не дуже досвідчена про ельфів. Ну нічого, я це виправлю.

Подумав про себе Колесников і сам здивувався своїм думкам. Ніколи... Він ніколи не думав про знання людини, тим паче малознайомої... І тим паче не думав, що колись захоче комусь про це розповідати! Про себе та свою расу. Це дивні відчуття... І це все вперше з ним. Ця дівчина, на ім'я Василіса коїть з ним дивні речі. Дуже дивні речі. Те, про що він ніколи не задумувався стають реальними. 

Кафе "Піца від Гіля"

Артур та Василіса зайшли до, на перший погляд, звичайної Піцерії. Світлий інтер'єр, меблі, відкрита кухня та така сама піч...Така сама піч як у Кафе навпроти. Але різниця була в тому, що там був темний інтер'єр, а тут світлий. І трупа в печі нема. Ось різниця, а так... Кафе майже ідентичні. 

– Ви власник цієї Піцерії? Пан Гіль? – спитав у чоловіка, схожого на Пана Олександра Ельєрмо. Такий самий погляд, злий та незадоволений, шикарні вуса як у Пуаро й такий самий одяг.

– Дайте вгадаю, мій тупий брат щось накоїв і ви його прийшли арештувати? – відгукнувся Пан Гіль й Василіса з Артуром переглянулися. Справа стає цікавішою... Набагато й розкрити її, буде для них, особливо для Артура буде дуже гарним стимулом. Хоча зараз, його стимул трохи інший... Щоб не потрапити за ґрати за співучасть. І лише. 

Декілька хвилин потому 

Все ще Кафе "Піца від Гіля"

– То ви брати? І як це сталося, що два брати ведуть... Ворожнечу. А не разом будують на зло усім конкурентам найкращу піцерію у місті прямо на Хрещатику? – вони знов розмістилися за столиком, як у кафе в Ельєрмо й знов почали допит. 

– Мій брат та я... Ми різні, але однієї крові. Зараз в нас схожого менше аніж в дитинстві. Наш тато француз, Гюсто Гільєрмо, можливо чули... В 60-х роках він був найкращим шефом в Парижі. Став знаменитим на весь світ і ми теж хотіли як він, але так сталося... Що Сашко захотів відкрити Піцерію на гроші які залишив тато. Але за багато років до цього ми домовилися. Ми домовилися, що коли заробимо грошей самі, то тоді лише відкриємо Піцерію. А гроші тата підуть як він і заповів... На благодійність. Але він витратив усе до останньої гривні. Відкрив свою погану Піцерію й радується! Що ні копійки зі своєї кишені не витратив! А я свою збудував сам, з нуля й заплатив за це дуже велику ціну....

– Стійте-стійте! Вибачте, переб'ю! – Василіса виставила руки й поставила своє питання. До речі, як виявилося дуже доречне. – Прізвище вашого батька Гільєрмо? Той самий? А ви.... Вирішили розділити прізвище навпіл? – уточнила дівчина й шеф кивнув. 

– Так, адже Піцерія не мала мати однакові назви. Законом України про.... – почав говорити Владислав Гіль, але Вася знов перебила  його.

– Я знаю, знаю! Але... Це було геніально! Я завжди проходила повз ваші кафе й не знала, що ви просто поділили прізвище навпіл. Реально генії! – дівчина посміхнулася, а потім її вираз обличчя змінився на більш серйозний. – Але це не привід підкидати труп у піч своєму братові в кафе, Пан Гіль, ви знаєте?

– Т-труп? В піч?! – Владислав Гіль захвилювався та настільки, що у нього пішов піт та почав потроху сповзати ковпак. – Господи... Як це сталося? Що трапилося? Мій брат в порядку? 

Трохи часу потому

Десь на Хрещатику

Василіса Шепіл:

– Схоже, він не знає про труп. Або гарно прикидається. – видав свою версію Артур, поки вони йшли по Хрещатику. В руках у Василіси було велике морозиво й радісна посмішка на губах. Виявилося, вона дуже любить шоколадне морозиво, тим часом коли ельф любить звичайний пломбір. – Але поки це лише версії. Поки ми не дізнаємося хто труп і як він опинився в Кафе Ельєрмо, нічого нам гадати. Без фактів немає реальних версій. Тож, чекаємо дзвінок від Ганни...