29 – Пробудження й початок

Люеро Корберо:

Моя голівонька... Ох і болить... Просинатися було боляче. Не так сильно, як журитися від сонячних променів в обличчя, але все-таки...

– Ері? Все добре? Може лікаря покликати? – почувся незнайомий голос і я одразу відкрила очі та сіла в ліжку. Гарному, дорогому ліжку, а лише потім почала роздивлятися апартаменти. Ніяк ці хороми, багаті, наповнені усіляким обладнанням, включати телевізор, здоровенний букет квітів (до речі, моїх улюблених, лілій!) та головне, незнайоме обличчя на дивані у вигляді якогось чоловіка років за 60...

– Ви... – подала голос я, але потім почала згадувати вчорашні пригоди. Чи сьогоднішні... Не зрозуміло. Але я згадала. Все.

Роберта, ритуал, жертви, люди, Стефанія, вбивство, Оксана...

У голові почали впливали спогади у вигляді картинок зі вчорашніх пригод на мою дупу. Так-так, і по іншому я це НЕ можу назвати. 

Пригоди на прекрасну дупцю Люеро!

Краще не скажеш! Ух, яка я письменниця!

– Твій Дідусь, Люеро. Олександр Олександрович... – почав говорити чоловік, але я з моїм характером перебила. Не ввічливо, але перебила. Адже впізнала його, хоча й не одразу. Фото з маминого альбому були старі, він там був молодший, а тут... Ну постарів Дідусь, з ким не буває.

– Тиляєв. Знаю. Як там моя тітка Олена? Вже згадала все? – спитала я, згадавши тітку та початок мого приїзду, коли я їй дзвонила.

– Так, але не одразу. Вона й мене забула, на жаль... – Дідусь на мить завмер, якось дивно подивившись на мене. – Слухай, тут така справа...

– О, Свят! Дідусь! Де Святослав?! Це мій Демон... Він найкращий за усіх... І приходив мене врятувати... – я згадала про нього дуже пізно, але згадала. Сам факт. Встала на ноги та почала шукати свій одяг. Де він там?.. – Так що ти там казав, Дідусю? Що з ним? З ним все добре? – я вдягала свої джинси дуже швидко, наче поспішала на поїзд. Але так не було. Просто поспішала його побачити, хоча маленький факт того що його тут не має мене трохи збентежив...

Де він? Чому не прийшов провідати?.

Подумала я про себе, але відкинула дурні думки. Все добре. Все ВЖЕ добре, коли все скінчилося. Ну не може такий хаос продовжуватися вічно...

– Він не може з тобою бачитися більше. Він велів передати, що ви більше не раз. Мені шкода. – видав на одному диханні Дідусь, коли я перевдягалася за ширмою свою кофту. Брудну, але мою.

– Що? – спочатку я подумала, що мені почулося. Але потім мій Дідусь повторив і я випала з цього. Почала реготати, наче скажена. – Хах... Дідусю, ти дуже кумедний... Цього просто не може бути. Я його Меарі... Чи як там?.. Не важливо. Це символ нашого кохання. – я показала тату на руці яке змінилося чому то... Але це не важливо було у цей момент. Я трохи напружилася. – Ми кохаємо один одного і ніхто цьому не завадить. Навіть ти, знай це.

Кажу це йому в обличчя і йду звідти. Все одно. Збрехав він, чи ні... Просто ВСЕ ОДНО. Мені треба з ним побачитися й не тому, що він просив Дідуся передати це дурне послання, а я просто хочу. Мені ТРЕБА побачити Святослава й все тут. Душа кричить, серце кричить... Усе тіло благає Свята обійняти мене. 

Будь ласка...

Десь в Автобусі

Я їхала й думала. Чому?.. Чому він все-таки не прийшов до мене в лікарню? Чому не був поряд? 

Може Дідусь все-таки сказав правду?.. І він більше не бажає мене бачити? Але тоді чому моя душа та серце кричать, що це не так? Що може... Йому потрібна допомога. Що щось з ним трапилося. Він заперся в себе у квартирі й не виходить...

Не зрозуміло, як я це дізналася, але знаю.

 Тому, зараз стукаю йому у двері й кричу:

– Свят! Це я! Відкривай! – ключі свої, на жаль, я десь посіяла, тому відкрити не було чим. Тому задовольнялися чим є. Тобто стуком у двері. – Святослав, це я – Люеро! Відкривай!

– Кхм... Я захворів дуже сильно! Не можу відкрити!... Пробач!.. – почувся якийсь дивний голос Свята мені з іншої сторони двері. Нижче, дивніше... Нічого не зрозуміла.

Що за маячня? 

Перше що подумала я, коли почула це. Один (Я про Тиляєва) говорить одне, другий інше... Захворів? Чи просто не бажає мене бачити? Не розумію... 

ЩО ЗА ФІГНЯ ТУТ КОЇТЬСЯ?!

– Свят, а ну відкривай! Негайно! – продовжую стукати у двері я, ще більше намагаючись дізнатися правду.

– Не можу, кажу ж! Кха-кха... В мене цей... Як його? Ковід! Я хворий! Йди, поки в карантин не посадили!..

Тут я не витримала. Реально. Це була якась комедія Божевільного. Не зрозуміла як в моїх руках опинилося полум'я, а потім на весь дім почувся гучний Бах, який зніс двері з петель. Але за нею нікого не було... 

Сховався? Ну це не надовго...

Перша думка й одразу я почала шукати його. Шукала, шукала й знайшла нарешті. У гардеробній, але те що я там побачила, виходило за рамки будь-яких моїх фантазій та іншого. 

– Ти хто такий ще!? – голосно, можливо навіть надто сказала я це ЙОМУ. Скалі, ростом метра 2 й більше, червона шкіра, обличчя віддалено схоже на Свята, на голові роги та десь там грається вже з моєю ногою до болю знайомий хвіст... – Свят?! – я викрикнула, зрозумівши хто переді мною. Але спочатку я подумала: "Що переді мною".

Взагалі-то... Я бачила Демонів в книжках. Їх другу Іпостась, або як її за очі називають Третя Іпостась. Тому що друга, це він у своєму нормальному обличчі, але вже є рога й хвіст. Нахабний, який я зараз вдарю, якщо він буде лізти мені... Куди не потрібно!

– Люеро ... – Демон ковтнув ком у горлі й витріщився на мене, наче на скажену. – Я... Ми... Все пояснимо... 

– О-о-о, ви все мені поясните. Абсолютно. Навіть більше, мої киці. Але спочатку... – я схопила Святослава, який Демон... Чи Демона, який Святослав... Не важливо, за краватку та притягнула, не сподівано для нього, до себе та поцілувала в губи. Секунда й він на моїх очах почав змінюватися... Зріст зменшився, шкіра посвітлішала, а на мене дивилися рідні, блакитні очі, за якими я дуже сумувала.