28 – Вистава. Частина 2.

Святослав Шевчук:

– Роберта! – рик Святослава, навіть для нього самого вийшов злегка страшніше та гучніше ніж він собі уявляв. Чоловік відкрив двері й побачив картину, яку навіть не міг уявити собі. 

Люди... Усі зниклі жертви, а Демон усіх одразу впізнав їх, окрім одного чоловіка... Мертвого. Його він на жаль не знав, але йому було шкода його. Усі жертви прив'язані до стовпів, Роберта лежить неподалік від забору, а на протилежній стороні його Люеро. Без свідомості. Лежить й все тут... 

У той момент він був готовий порвати кожного, хто був причетний до цього. Включаючи Роберту, яка вставала потихеньку й щось почала сама собі там бубоніти. Кляте дівчисько.... Щоб її пси пекла роздерли!

– Прийшов таки... Так і знала, що тебе потрібно було вбити одразу. Ні ж, не вбила... Затупила, а тепер дуже шкодую через свою помилку... – у Святослава полетіла перша вогняна куля. Велика така, розміром з кілька її кулаків.

Що за?.. Звідки в неї, Відьма мене прокляни, магія?! Невже... Невже вона викрала мою Люеро заради магії? Щоб забрати її....

Подумав про себе Демон і зрозумів, що все, схоже так і було. Сила, магія, людина, викрадання, шалений план і підставне обличчя в обличчі тої клятої хазяйки Салону краси "Мадам Дешуан"! 

Демон:

– Ти реально думаєш, що ЦЕ мене зупинить? – підняв одну темну брів Демон й усміхнувся, зупинивши рукою вогняну кулю. Однією рукою. Потушив й все тут...

Гарненьке обличчя Роберти сказила зла гримаса. Вона була в один момент в шоку, і дуже зла на Демона. 

– Схоже, вже час закінчувати цю дуркувату виставу.... – Демон почав підходити до дівчини, поки та кидала найпростіші в нього заклинання, відповзаючи назад. Все далі й далі, поки червоношкірий Демон наступав на неї. Поки в решті решт Роберта не торкнулася спиною забора та її горло здавила величезна, червона рука Святослава. Сильно, без будь-яких коливань.

– Ти забрала в мене мою Меарі. За це НІКОЛИ не прощають. І тому зараз ти помреш, клята відьмо. – Демон стиснув горло Роберти сильніше й та почала вириватися.

– Пусти... Пусти... – хрипіла дівчина. Демону було все одно на її страждання, муки, погрози які вона кричала йому після цього... Просто все одно. Він мстився. За Люеро. За його Меарі. За кожен її синець, за кожен крик (а він був на мільярд відсотків  впевнений, що вона кричала, адже чув її крик у себе в голові)... За все й навіть більше!

– Здохни тут й зараз! – Демон вишкірився й жертва в його руці почала вириватися активніше. 

– НІКОЛИ! – стиснувши зуби прошипіла, наче зміюка дівчина, але раптом, по хтось вдарив його по голові. Спочатку Демон не зрозумів що трапилося, а потім взагалі випустив Роберту й та впала на землю, почавши кашляти. І тут, його взагалі вдаряють другий раз й тільки тоді... Тільки тоді, Демон обертається й бачить Дідуся Люеро, Олександра Олександровича.

– Вона заслуговує на покарання, Свят й безумовно загине колись. Але не зараз. Й не від твоєї руки. – Тиляєв дивився на Демона. Демон на нього. Минуло кілька секунд та старий продовжив. – Обернися, Свят. Не роби собі гірше, будь ласка...

У цей момент купа людей у формі почали забігати на заднє подвір'я й допомогти зниклим жертвам, які були все ще прив'язані до стовпів. 

– Він вас чує... Але сказати більше нічого не може... Мені шкода... – тільки це сказав Демон й замовчав. Жодному Демону на цій грьобаній планеті не було так шкода як йому. Жодному, пси його роздери, але він виключення. 

Святослав більше не контролював себе й це було його останнє перетворення. Останнє в житті. І він його чує, усіх навколишніх чує, але сказати щось самому... Не може, адже не контролює це тіло. Воно під владою Демона. 

– Так поверни його. Поверни мені зятя! – скрипнув зубами Олександр Олександрович та ткнув своєю тростиною йому в груди. Й не важливо було те, що цей Демон був вище його на 2, а то й 3 голови. – Поверни! Негайно! Ти...

– Я не можу. – все-таки відповів йому Демон. – Це не в моїх силах. 

– Ох... А я думав... – гучно видихнув Тиляєв й з болем в очах та душі подивився на нього.

– Мені шкода... Ви його втратили... – не витримавши цієї напруги, цього хаосу який оточував їх він пішов до Люеро. Обережно, наче щось найцінніше в його житті підняв на руках Люеро й відкрив який портал. Крок вперед і вони в якійсь Лікарні. Медсестри були шоку, але стійко витримали його присутність. Він оплатив лікування, прослідкував за тим, щоб її доставили в найкращу палату й зник, повернувшись до своєї квартири. Тобто квартири Свята, чоловіка, в якому він сидить. 

Святослав Шевчук:

Його квартира. Його рідна квартира... Повернутися до неї було наче приємним, солодким сном. Адже тепер, він не контролює своє тіло. Себе.

 Я не контролюю себе!

Лише спостерігає як Демон спокійно ходить по його квартирі, прибирає безлад, а до цього він зі сльозами на очах бачив Люеро. З синцями на руках, ногах, порізи й інші жахливі речі, які б йому ніколи більше не хотілося б бачити на його Меарі.

Як вони будуть далі? Не зрозуміло... Ця Іпостась лише для бійок та крайніх заходів, не більше. Жити з нею, доведеться не легко. Все таке маленьке, тим паче тепер не він буде жити. Демон. Демон, який сидів в ньому, наче монстр з фільму жахів буде контролювати його тіло та все інше. 

Для Святослава було дуже великою несподіванкою, коли Демон, який роками заважав йому, спокушав й все таке, зізнався в, тому що йому шкода. ШКОДА. Шевчук, якби сидів чи стояв, впав би одразу зі сміхом на підлогу... Адже це реально нісенітниця. Повна, причому.

– Нічого, все буде добре... Люеро незабаром одужає й взагалі забудемо про нас. Повернеться до Іспанії, буде там працювати... – втішав чи самого себе Демон, чи Свята, який чув його. Незрозуміло. Взагалі. – А ми тут й залишимося... Вдвох...