27 – Демон на горизонті

Перед будинком Роберти

Десь за 5 хвилин до цього

Святослав Шевчук:

Святослав не помітив, як вони прибули на місце, де розташовувався будинок Роберти. Не помітив, як його наздогнав Олександр Олександрович Тиляєв й щось почав йому казати. Просто йшов до цілі та іноді ричав дуже голосно. 

– Свят! А ну стій! Треба продумати план спочатку! Свят! Ти мене що, не чуєш?! – Тиляєв продовжував та продовжував казати йому щось подібне, не чіпаючи. Якби хоч пальцем його торкнувся, то полетів би куди якомога далі. Але ж, схоже цей Старий розумний. Розуміє все. 

Один рик, навіть здалося було чутно у сусідньому місті. І був він як раз після останньої фрази Олександра Тиляєва. Пішов він... Куди якомога далі з його вказівками. Пішли вони всі!                                                                           

Де моя Люеро?! Де. Моя. Люеро?!                                                                                                                               

І тут він почув її. Почув Люеро, яка закричала, що вона тут. Він. Почув. Її. Ніжний. Голос.

Нарешті!                                                                                                                                                               

– Пане Тиляєв! Пане Тиляєв! Вам туди не можна! Там буде бійка! Та зупиніться ж ви всі! – Макс біг за ними, ледве не спотикаючись та навіть не встигав за своїм паном. Хоча був набагато його молодше. Все що можна було сказати про цього чоловіка - спорт не його стихія. 

Святослав Шевчук йшов до своєї цілі не дивлячись ні на які зовнішні перешкоди. Йому було на все байдуже, його думки заполонила одна маленька, темноволоса та темноока Відьма, яка запала йому в серце та душу. Її неймовірна посмішка, хижий погляд у його сторону та сильна, прекрасна душа. В неї все було прекрасно. Від кінчиків пальців до кінчиків волосся.                                                                                                                       

Прекрасна, сильна, бездоганна....                                                                                                                          

Йому навіть не було перешкодою якась чокнута жінка, яка з'явилася перед будинком з кривавим ножем та поглядом скаженої. На вигляд їй було десь років за 30, а як там на справді... Хто зна.

– І куди це ми зібралися, Любчику? – але все ж таки Святослав зупинився. На радість Тиляєва та Макса, який бідолага запихався бігти за ними, адже подвір'я було дуже великим та доріжка, здавалося (особливо Максу) нескінченною. – Так ти і є той самий Свят? Я тебе уявляла... Більш у чоловічому образі. – вона засміялася та підкинувши, наче справжній жонглер ножа, зловила його іншою рукою. – Але ти все одно помреш зараз. Хоча мені буде дуже шкода вбивати такого гарненького Демона....                                                                                 

– Ти Оксана? – Демонським, низьким голосом спитав Демон, не Святослав. 

– Так! Я здивована, що ти знаєш моє ім'я! – Оксана НЕ виглядала здивованою. Вона шуткувала з нього, не більше. – Це дуже мило з твого боку...                                                                                                                                  – Іди з мого шляху, покруч. – Демон зробив кілька кроків та його знов зупинила Оксана. Ніж, а саме його  гострий кінець був направлений прямісінько на нього.                                                                                         

– А якщо я не впущу вас туди? Що мені за це буде? – дівчина нахилила голову в бік й с зацікавленістю подивилася на нього. Покруч. Фейрі та Ельф. Схоже гени Фейрі сильніші за інші, тому в неї дуже гарні тіло, чарівні волоси, але попри все.... Гнила душа. Вона наче яблуко. Ззовні гарне, але всередині гнила.

– Свят, йди далі, я її затримаю. – подав голос Тиляєв. Він звісно стримувався з усіх сил, холодний та уважний Старий чоловік зараз був трохи розгублений. Трохи, адже якщо діло торкалося його сім'ї він завжди він жорстокий та непохитний. Але зараз... Коли йому вже не 30, а набагато більше... Він став неуважним, необачним як та головне, його ділова хватка вже вичерпали себе. Тепер Тиляєв просто Старий дід, який нікому не потрібен. – Ну! Йди! Йди до неї! Негайно! – майже кричав на Свята Дід. Той подивився спочатку на нього неупередженим поглядом, потім на Оксану й так по кілька разів на кожного. А потім двигнувся далі у будинок, навіть не зважаючи на поріз збоку, котрий залишила йому дівчина. Вона була в гніві, що той її проігнорував й кинулася на Демона.

Олександр Олександрович Тиляєв:

Її зупинив своєю тростиною той самий Старий Дід, який вибив одним чітким, роками відпрацьованим рухом ножа. Просто вдарив тростиною по руці, тим самим вибивши ніж з руки дівчини та відштовхнув його куди якомога далі. Оксана скрикнула, адже біль пронизав її руку й злісно подивилася на нього, а потім на ніж. Ах! Який погляд!

Яка ж, все-таки ця Покруч – красуня...

Подумав про себе Олександр. Шкода що доведеться її арештувати, а так... Він би кожен день насолоджувався останні свої дні в компанії прекрасної, юної Дівчини від якої в нього замирає серце та подих.

– Далеко зібралася красуня? Так це ти образила мою онучку? А ну відповідай! – Тиляєв направив свою тростину на Оксану. Грізно, не в його дусі ображати гарненьких дівчат, але вийшла непогана репліка.

– Що ти... Ах ти Старий... Ну я тебе зараз... – Оксана розізлилася і її гарненьке обличчя спотворила зла гримаса. Ех, а все так гарно складалося... 

– Ну давай, Красуне. Давай, покажи на що ти здатна. – Олександр на щиро здивований погляд дівчини покрутив у своїй руці тростину, наче якийсь жонглер й зробив жест рукою, щоб вона підходила до нього. Ні в які пози не вставав, лише грався з тростиною.