26 – Вистава. Частина 1

Люеро Корберо:

Дівчата обійнялися та обмінювалися люб'язностями при мені та ще шести свідках (серед яких є дитина), а потім повернулися до мене. Ну все.... Тепер я точно у дупі. Зараз буду далі читати той клятий ритуал й потроху з мене будуть виходити сили. Я не знаю дрібниць, по типу, чи потрібен предмет для сили через який Роберта потім отримає силу, чи ні... І одразу почнеться "переливання" сили з тіла в тіло. І жертв не evitar. Не уникнути, на жаль.

– Дякую, дякую... Ну все, а тепер час починати ВИСТАВУ! – Роберта повернулася все ще тримаючи свою "подружку" за руку й відпустивши її, хлопнула в долоні та посміхнулася. – Оксано, перша жертва.

– Зрозуміла. – кивнула Оксана й з сумки, з якої принесла з собою дістала ножа.

Матінко моя Відьма, НОЖА! Це справжній, чорт його забирай, ніж! І зараз, вона когось вб'є!

Закричала я у своїх думках, дивлячись на витончений, сріблястий ніж. Чорна ручка, гостре лезо (те що воно гостре, я не засумнівалася ні на мить) й безумний погляд Оксани у сторону того чоловіка, який сидів біля неї. Того самого, ім'я якого я не знала на жаль. 

Ну... Не те щоб я боюся ножів чи щось таке, просто це було неочікувано, коли Оксана дістала не якесь інше зброю вбивства, а саме ніж. Як у фільмах. Маніяк з ножем та жертва, яка кричить з усіх сил. Краще й не вигадаєш...

Тим часом вистава в повному розкладі почалася. Оксана підійшла до заляканого до гикавки та сліз з очей чоловіка, який почав молитися та благати не чіпати його та приставила ножа до його горлянки. Усі завмерли в очікуванні, дивлячись на Оксану та чоловіка.... Секунда й горлянка була перерізана, а тіло лежить на землі. Душа покинула його. Цього чоловіка ЩОЙНО зарізали. Вони реально зарізали людину! Хтось з присутніх і це була не я, навіть закричав. Здається, це була Амелі Гречникова. В мене в цей момент у горлі застряг великий ком. Я не могла вимовити й слова.                                                                      

Це повний триндець!                                                            

Ікнула в думках я, розуміючи що незабаром будуть й інші жертви, якщо Святослав не поквапиться. В тому числі і я...                                                                                     

– Тихіше, тихіше... – Роберта підійшла до Амелі, яка почала плакати та благати помилувати їх усіх. Ну схоже, тих, кого Роб ще не чіпала. – Тихіше, я сказала! – рявкнула на неї Роб, коли та ще гучніше почала плакати й дала смачного ляпаса від якого Амелі в мить заткнулася. – Ось так... А тепер, друга жертва Оксано! – веліла дівчина своїй "подружці" та повернулася вже до мене. Я знов ікнула. – Читай, Люеро... Читай далі.

І я почала слухняно, адже Роб знов торкнулася кулі читати той клятий текст, який я вже ненавиділа.

– En cuerpo y alma, soy la Bruja del Otro Mundo, la hija de la Oscuridad y la hija legítima del Diablo, doy mi fuerza a los que están cerca.... Con estos sacrificios, confirmo mi posición...  – я різко припинила читати, адже десь неподалік почувся рик. Рик.

Що це за фігня? Рик? Цього не вистачало ще... Ведмідь? Вовк? Чи мені просто здалося? 

Версії були різні, навіть те що мені почулося. Але щось тут було не так... 

– Читай! – веліла Роб, але рик повторився. Ще ближче та гучніше. І тут я посміхнулася, не зважаючи на грізний погляд Роберти. – Прокляття! Так і знала, що треба було його позбавитися одразу! Оксано, він твій! Вбий цю паскуду!

– Мій? – Оксана тим часом хижо посміхнулася. А я знала. Вірила й чекала. Це Святослав. Мій Свят. – Добре! Дякую... – останнє слово вона вимовила надто радісно, посміхаючись й направилася до будинку у доброму гуморі. Надто радісно.

– Свят! Свят, я тут! – кричу своєму коханому не тільки у голос, а й у думках. Він поряд. Неподалік. Мій Демон. Мій коханий, єдиний і неповторний. 

– Заткнися, клята відьмо! – Роберта вдарила мене по обличчю й направилася до Амелі. – Читай! Читай й віддавай мені силу!

А з цього моменту почалося саме цікаве. Спочатку я почала читати текст далі, але вже не так гучно, поки тим часом Роберта зробила надріз на плечі Амелі. Вона її поранила, а з мене почали висмоктувати сили. І це не було так легко, як здавалося на перший погляд... Я впала на землю, з'явився біль у грудях й дуже сильно почала боліти голова. Крихти магії не поспішати текли з моїх пальців до нової Відьми, Роберти, яка з народження є звичайною людиною. Я не чаклувала з самої Іспанії, а зараз, мою магію забирає якась божевільна. 

– Так... Так... Так! Так! Я її відчуваю! Магія! Це магія!! – магія не поспішаючи текла до неї. Тягнулася, хоча й неохоче, бо це МОЯ магія. Моя. Моєї сім'ї, Тиляєвів та Корберо. І ніхто не має права забирати її в мене. В нас.

У цей момент, тобто зараз я почала згадувати свою сім'ю. Тиляєви. Корберо. Кожного. Маму, тата, бабусь, дідусів і навіть тітку Олену згадала, яка теж була відьмою, хоча й не такою видатною як моя мати. Почала згадувати їх обличчя, посмішки.... Приємні слова які вони мені говорили, коли підтримували у важкі часи та навпаки, коли я їх підтримувала. Згадувалося все легко й з моєю посмішкою на губах. Коли я вперше вчилася кататися на велосипеді та впала у калюжу. Тато мені тоді увесь вечір виніс мозок тим, що це було необачно з моєї сторони так швидко їхати У ПЕРШУ свою поїздку на велосипеді. Хоча я тоді досить сильно на нього образилася. На весь вечір заперлася у кімнаті навіть на вечерю не спустилася. Згадала присмак маминого фірмового, вишневого пирога з горіхами. М-м-м... Смакота! На пам'ять, навіть, потрапили також спогади про школу та університет. У школі я завжди була білою вороною через свою магію, а в університеті було інакше. Звичайна школа. Відьом там було... Та й зараз, не так багато. Та й кожна з них себе не видає так легко. Більшість таких держав як Іспанія, Італія й так далі населяють звичайні люди. Перевертнів там можна порахувати на пальцях, як й сімей чаклунів. Мій тато як раз з такої сім'ї. Корберо, Родрігеси, Монтеккі, Саймери й так далі, родовиті чаклуни. Університетські роки пройшли спокійно, я навчалася з однією відьмою, тому білими воронами були вже ми. Але перейти дорогу нам, подружкам-відьмам, не осмілилися тоді. Боялися трохи. Хоча це й може на краще.