22 - Яка "несподіваність"...

Люеро Корберо:

– Привіт, красуне! – потік моїх нескінченних думок (мені так здавалося) перервав голос... Роберти. Моє тіло, яке було тимчасово зачакловане та мною не контрольоване завернуло у якусь першу підворітницю та зупинилося. І я побачила саму дівчину, яку бачила днем та навіть спілкувалася з нею. Тоді...

Вона здавалася нормальною та підозрювати її не було сенсу. Вона хоча й була пов'язана з Мартішою та її діями (викрадення людей та не людей), але... Вважати її за loco (божевільну) не було за потрібним. А тепер... Є сенс. Потрібно. Вона дійсно божевільна й один лише погляд Роберти кричить про це. 

Очі дівчини налиті кров'ю, на губах божевільна посмішка, волосся розпатлане, наче... Вона пробігла 10 кілометровий марафон. Ще й важко дихає. А у руках якась дивна річ у вигляді прозорої кулі. 

– За мною. – приказним тоном видала дівчина та випрямилася. Швидко розчесала руками волосся, привівши його до ладу, вирівняла дихання та заспокоїлася. Стала нормальною. Правда ззовні, але це не важливо... Всередині цієї красуні Монстр. Вона Монстр, який не знає жалю та співчуття. А що вона зараз буде зі мною робити... Одному Найвищому відомо про це.

Дівчина потерла кулю та позаду неї з'явився якийсь портал, у який ввійшло моє тіло та сама Роберта. Секунда й ми опинилися невідомо у якомусь домі. Підозріло (якщо дивитися на вид з вікна) схожий на Позаміський котедж. 

В думках одне (хоча й дуркувате, якщо чесно!) питання.

Чому не підвал? Чи на крайній випадок галявина з вівтарем? 

Вітальня була приємною на вигляд. Шкіряні дивани, камін, дерев'яні стіни (шліфоване та покрите лаком дерево яскраво червоного кольору). Білий килим, який й замазати дуже легко. Вікна великі й виходять на ліс.

Ліс, Люцифер мене забери!.

– От дідько... – прошепотіла я й сама здивувалася своїм словам. Я можу говорити. Тому одразу спробувала порухати кінцівками, тобто руками й ногами. Вийшло! Про магію поки не знаю... Тут хоч би своє тіло повернути. І я повернула. Одна маленька перемога! 

Я одразу різко зрушила з місця до дверей, адже це був мій єдиний шлях на волю. Але не добігла... Раптом, моє тіло пронизав дуже сильний біль. Він був по всьому тілу, а епіцентром його були груди. Наче... Наче хтось сильно мене стиснув в обіймах. Але це були далеко не обійми. Було боляче і я навіть закричала, впавши на червону підлогу та вдарившись головою.

– Ну хто так робить, Люеро? Ти що, не знаєш як поводитися правильно у гостях? Порядні гості так не вчиняють... Вони не тікають при першій можливості. – Роберта підійшла до мене та схопила мене за волосся. Я скривилася та стиснула зуби. Монстр. Я ж кажу... Вона справжній Монстр, до Лікаря не ходи! Усе на лице!

– Por qué? – питаю її дивлячись їй в її налиті кров'ю очі. Божевільні. Вона loco. Божевільна. – Чому ти це робиш, Роберто? Навіщо?! – зриваюся на крик, адже хочу, щоб вона одразу мені зараз усе тут пояснила. 

– Навіщо, питаєш? А ось не скажу... –  дівчина зацікавлено подивилася на мене. –  Ходімо спочатку, вип'ємо чаю, а там і я усе-е-е тобі розкажу. – Роберта відпустила моє волосся та знов щось зробила зі мною. Тіло знов не слухалося. Я встала на ноги та кудись за нею пішла... Кухня. Це виявилася кухня. 

Велика, простора та світла. Кухня моєї мрії. Великий та місткий холодильник для великої родини, великі стільниці червоного кольору (під колір дерев'яних стін, які були у кожній кімнаті) та великий, круглий стіл. За нього ми й сіли, тобто я... А Роберта почала робити чай нам. Поставила чайник та почала діставати пакетики з чаєм з  якоїсь шафи. Схоже, в неї їх ДУЖЕ багато. Пакетиків та видів чаю.

– Тобі який? – спитала Роберта. Чесно, чаювати з божевільною не хотілося. Адже це нагадувало мені одну казку... Аліса у країні Чудес. В них теж там був з Капелюшником чайна церемонія. Коли він, Кіт, Аліса та Капелюшник пили чай... То казка, а це моя реальність. Чай з тою, хто хоче мене вбити.

 – Чорний. – якщо скажу що не хочу, знов нашкодить мені та ще може більше. Не зрозуміло що в неї в голові. Дійсно Божевільна. А якщо просто підіграю, може й зможу якось вижити. Або хоча б відстрочити свою смерть, якої Святослав сподіваюся не допустить й вчасно врятує мене.

Тепер лише на нього одного надія... Що він зрозуміє, що це Роберта, а НЕ Мартіша Давеллін.

Хоча він розумний чоловік. Повинен здогадатися. І ключове в цьому слово "повинен".

У той самий момент

Квартира Люеро та Святослава 

Святослав Шевчук:

– Я бачив Люеро на вулиці... Спочатку, подумав, що здалося... Потім дістав фото моєї онучки. Його мені дала Олена, моя дочка... – Олександр Олександрович почав розповідати Святославу коли все ж таки він бачив сьогодні Люеро. Демон дочекався нарешті, адже в нього зараз кожна хвилина на рахунку. Чоловік тим часом дістав з кишені фото Люеро, на ньому їй було наче років 17-18, не більше. Довге волосся, зібране у хвіст. Фото зроблене на спортивному майданчику, вона тримає м'яча у руках. Така невинна, щаслива та всміхнена....

Ері... Сподіваюся, ти в порядку... Почекай ще трохи! Я скоро тебе врятую...

– А потім? – обережно, не тиснувши морально на чоловіка спитав Демон.

– А потім зрозумів що це дійсно моя онучка. Моя машина поїхала за нею... Ми доїхали до Садової 41, завернули за кут, й вона зникла. Ми теж завернули, але там нікого не було. Я навіть вийшов з машини, щоб перевірити, але не знайшов навіть слідів Люеро. Наче вона просто розтанула у повітрі.... – Тиляєв тримався, як чоловік. Хоча по ньому й не було видно, що він сумний, але його аура все видавала.

– А магія... Вона не могла начаклувати собі щось? Адже люди... Тим паче Відьми так просто не зникають у повітрі. Може магія від відведення очей?... Чи щось подібне? Ви чаклун? – Демон не розумів як Люеро могла просто зникнути... Розтанути у повітрі. Як?..