21 - Оманлива пам'ять

Святослав Шевчук:

– Свят? Ти ще тут? – Ден все ще був на зв'язку, а Святослав вже й навіть забув про нього. Наче стояв заворожено та дивився на телефон його Меарі та мовчав.

Його думки вели лише до одного: "Повернути свій скарб, свою Меарі". Але коли він в останній раз це робив... То майже не втратив свідомість та свою людську іпостась, тобто душу. Втратити себе для демона, це означає НАВІКИ залишитися в другій іпостасі та піти за ґрати. Ну, у випадку коли ти починаєш творити хаос та зло (а Демони, кожен з них, усі себе коли повністю перетворюються не контролюють себе). І тому, не тільки у їх Поліційному Відділенні є камери для таких Демонів та навіть у Законодавстві України, після її незалежності, закони є. 

І таких вони ловили. Не раз, адже багато хто так любить вчинити. Інша іпостась сильніше, бистріше, краще... Наче Халк з "Месників". Але є такий самий нюанс, вони НЕ пам'ятають себе коли стають іншими. Нічого з того що накоїли, тому їх осуджують за спеціальними законами та правилами. Якщо вони натворили дуже багато й доставили людям та й не тільки їм, а й усім багато клопіт, то часто Суддя виносить вирок у вигляді Блокування сили. Тобто, Демон вже не зможе перетворюватися та чинити зло та хаос. Навіть, у проміжній іпостасі (коли з'являються роги та хвіст лише), адже блокується УСЯ магія. 

Тому, Демонам не можна перетворюватися повністю без вагової причини. Але... Тут вона й дуже вагома. Якщо він перетвориться, то його іпостась у два кроки знайде Люеро. Дуже легко так просто. 

Люцифер мене роздери! Що мені робити?!

Він лаявся й лаявся на себе. Не знав що робити... Як правильно вчинити. Навіть якщо попросить у Дена допомоги у вигляді поради, він нічого не порадить зокрема перетворення, адже сам Перевертень. Їх осуджують за такими ж законами України як і Демонів, але вони не доставляють стільки клопіт як вони. На жаль. Адже Перевертні за частіше роблять це в лісі, чи десь у парку... Усюди, і лише лякають народ. Трішки. 

А от Демони... Можуть завдати шкоди, покалічити когось, зруйнувати... Не кожен може (ніхто взагалі) не може зрозуміти що в них на розумі. Навіть самі Демони не знають що можуть скоїти. На превеликий жаль. 

– Я тут Ден. – відгукнувся Святослав у свій телефон та все ж таки повернувся у реальність, до друга. – Пробий по камерах у місті, куди вона пішла. Там є біля нас якісь камери?

Він розумів, що можливо й ні. Немає, тоді доведеться перетворитися, але поки є маленький шанс на те, що її можна знайти звичайними методами. Камери, прохожі чи камери з відеореєстраторів. 

– Так... Зараз... – Ден наче щось кинув у рота та почав жувати щось. Святослав стримав рик. Йому це не сподобалося.

– І ти у такий відповідальний момент їси? Як в тебе щось лізе взагалі?!

– Лізе! Ще і як! Це ж ви, постійно по якихось ресторанах ходите, а я голодний! З самого ранку ані крихти в роті... – буркнув у відповідь Ден. – О! Он вона!  Я знайшов її, Свят! Була близько пів години тому на перетині Вулиць Садова 42-а та Садова 43-а... Йшла собі у халаті... Потім повернула кудись та...

– Та?! – не витримав Свят.

– Та далі камер нема. На жаль. І вона зникла з радарів. Але є відео з реєстратора, який я можу зламати за декілька хвилин, якщо попросиш. Але це не легально. – Ден на мить замовчав. – Пробивати?

– А ти як гадаєш? – спитав все ж таки Святослав, але на мить задумався. Це дійсно нелегально. Неправильно. 

Але що в цьому клятому світі правильно?! Нічого!

– Пробиваю. Машина, якщо що... Чорна BMW з номером... – Ден почав диктувати номер, адже усі їх дзвінки прослуховувалися та трохи відстежувалися. Іноді.

– Не треба нічого пробивати. – позаду Святослава роздався якийсь голос і він завмер. Не перелякався, ніч дише завмер. Потім роздався стук якоїсь палички, наче тростини й Шевчук повернувся. У коридорі стояв якийсь чоловік років за 50, можливо й більше. 

Святослав повісив трубку. Потім йому передзвонить.

Сиве волосся, довгі та розкішні вуса, офіційний костюм з метеликом й та сама тростина у руках, стукіт якої він чув. 

Хто він, Люцифер забери мене до Пекла, такий?!

Перша думка, яка вирвалася у Свята, але холодний розум та роки витримки зробили своє і він дочекався поки цей чоловік ще щось скаже.

– Я сам вам все розповім. Що, де й коли бачив. – він гучно видихнув та подивився своїми чорними очима, наче камінці вугілля, які він десь вже бачив...

...........................

– То? – чоловіки розмістилися на кухні. Святослав заварив собі заспокійливого, а Олександру (той вже представився) каву. – Як ви на мене вийшли? Що ви бачили? І чому прийшли саме до мене? – три коротких, а дуже точних питання для цього дивного пана.

– Я дідусь Люеро Корберо, твоєї напарниці. – видав одразу спокійним тоном Олександр і Шевчук ледве не впустив чашку, яку наповнював кавою.

– Тиляєв?! – видихнув Демон і чоловік кивнув. Він чув прізвище він неї, вона розповідала. Не так багато... Але сам факт, що перед ним САМ Тиляєв Олександр Олександрович, не остання людина в Україні... Вражає. Факт вражає. І він дідусь Люеро.

Неймовірно!

 – Бачу... Ти майже знаєш багато про неї. Я все розповім щодо камер з машини, але перед цим... Відповіси мені на одне питання. – тростина вдарила по плитці.

Тільки б не тріснула.

– Яке? – не зрозумів до чого веде Олександр й одразу спитав. І тільки лише з миттю, зрозумів ЩО той має на увазі.

– Які в вас відносини з моєю онучкою? Ви зустрічаєтеся? 

Люцифер.... А я вже перелякався що щось страшніше спитає…

Сам заспокоїв себе Свят, адже він думав що питання будуть набагато гірше. Набагато…

– Вона моя Меарі. – посміхнувся гірко Святослав, згадуючи Люеро. Її темні очі, як у її дідуся, м'яке та пухнасте волосся... Та й взагалі, образ Меарі. Він кохає її, дуже сильно. І водночас хоче прибити себе за те, що скоїв. За те, що залишив її й поїхав на те Трикляте свято! – Коли я це зрозумів... Ай! Боляче! – тростина вдарила Свята, коли той сидів по руці. Той здригнув він несподіваного удару, якого не очікував.