20 – Пітьма в тобі

Люеро Корберо:

У ту мить, коли за Святославом Шевчуком закрилися двері я зрозуміла тільки одне: це буде НАДТО важкий вечір!

І НЕ дарма, що одною, але... Що ж мені робити? Справу, начебто офіційно сьогодні "закрито", особистих завдань від шефа нема.... Мартіша буде покарана, її Салон прикриють при першій можливості, а усіх робітників які НЕ причетні до цього звільнять. Ну тобто, все, кінець. КІНЕЦЬ. Усе буде добре, файно, але сумніви... Усе ж так мені здається, що щось ми проґавили у цій справі. Якусь маленьку деталь. Майже не видиму для інших... В тому числі й нас.

Я почала усе згадувати й складати у голові готовий пазл. Мартіша, зниклі, відношення її до падчірки, судимість у підлітковому віці, втрата пам'яті, нечисте минуле Мартіші, медальйон Роберти, наша розмова з нею, Салон... Усе це так дивно. Ніякого зв'язку!  То чому після закінчення справи, я все ще не впевнена, що щось тут не так?.. Здається, ми щось впустили. Дійсно щось впустили!

Ері, тобі терміново потрібно відірватися. Ти просто себе накрутила! Заспокойся, все буде не просто добре, а ДУЖЕ добре! 

.......................

Моя мама завжди казала мені: "Гарна жінка ніколи не буде сидіти на місці й завжди знайде собі роботу по хаті". І вона має рацію. Мала, має і буде мати, адже мене виховали так, що в хаті повинно бути чисто, а на столі накрито. І я пішла що робити?

Правильно, прибирати! А потім готувати. Першою справою вирішила прибрати у нашій кімнаті, а потім в усіх інших. 

Люцифер мене забери, ніколи б не подумала, що буду колись так казати!

Та й взагалі... Щось, для когось (окрім батьків та себе), робити. А я роблю. Прибираю, складаю з посмішкою на губах! Хто б подумав! На все про все у мене вийшло близько 10-15 хвилин, не більше. 

Цікаво, а Свят буде пити на тому святі?..

Так, Люеро, зосередься краще на інших речах. Залиш Свята. Він САМ вирішив піти, він дорослий Демон. Справиться й без твоїх настанов! А то такими темпами ти точно станеш як твоя матір...

Згадавши маму та мою тітку я засмутилася. А от їй я й не дзвонила відтоді як приїхала. Тітці так, а їй ні... Може зараз час?.. 

Я пішла за телефоном. Знайшовши його на столі на кухні, повернулася до нашої спальні, але раптом, на шляху до спальні, мені стало зле. 

Що за?..

Моя голова почала дуже сильно боліти, телефон вилетів з рук на підлогу та розбився... Екран тріснув!

Ні!

Серце колотилося наче скажене, в очах то темніло, то ставало краще. У голові був якийсь безлад... Тіло не слухалося. Я впала на підлогу та почала повзти до ліжка, а там до тумби Свята.

Що коїться зі мною? Мене отруїли?..

Думала я, але безлад у голові не давав мені зосередитися на важливому. Стаціонарному телефонові Святослава на тумбі. Я бачила його та повзла туди, щоб набрати коханого чи скору... Неважливо. Хоча б когось! 

Рятуйте, Свят!

Але раптом світло в очах погасло і я зрозуміла, що втратила свідомість. Впала на підлогу й більше нічого... Лише темрява перед очима, а в думках лише один чоловік.

..............

– Ері? Ері... Люеро.... – мене розбудив голос і я прокинулася, але перед очима лише пітьма. Навколо нічого та нікого.

– Хто це? Хто ви? – кричу голосу, але він наче мене не чує. Продовжує вимовляти моє ім'я. До нього долучилися інші... Голос ставало з кожною миттю все більше й більше.

– Люеро Корберо!

– Люеро!

– Ері!

– Люеро....

– Хто ви? Що ви від мене хочете?! Забирайтеся геть від мене! – кричу їм у відповідь та хапаюся за голову. 

– Ми?? – хором відповіли голоси.

– Так, ви! Що ви від мене хочете?! Забирайтеся геть з моєї голови! – продовжую кричати щосили. Дістали. Хочу назад, у свою свідомість та у реальність.

Треба прокинутися. Негайно. Але як? Ущипнути себе???

Я зробила це. Ущипнула, але у відповідь, голоси лише почали реготати наді мною, а потім багато рук з'явилися та почали чіпати мене. Моє волосся, тіло, ноги... Почався якийсь неконтрольований хаос. Здається, я знов почала кричати.

– Відчепіться! Ні! Ні! – остання фраза і я знов втратила свідомість. Але ЦЕЙ кошмар закінчився, який я б не хотіла, щоб він повторився. Ніколи й не за яких обставин. 

..................

– Матінко моя Відьма... – прошепотіла я, прокинувшись у СВОЄМУ тілі та у нашій кімнаті. А головне, у нашому світі. 

Я почала вставати на ноги, але тіло мене не слухалося. 

Що.... Що за маячня? 

Тіло раптом встало на ноги та почало творити безлад. Я намагалася перевести контроль на себе, але не вийшло. Магія теж вийшла з ладу, наче... На мені стояв блок. Істина вийшла простою, але жахливою.

Тіло хтось контролював і це була не я!

Але хто? Мартіша? Роберта? Хтось інший? 

Так багато варіантів.... Але відповідь лише одна. Одна єдина і ніяк інакше.

Матрац та простирадло було повністю перевернуто, телефон опинився на ньому, одяг розкиданий по усій кімнаті, а я йду кудись... Навіть двері не зачинила. А консьєржа взагалі зачарувала, хоча я магію не використовувала з Іспанії.

Куди це я прямую? Що за вулиця? 

Я не знала що роблю та навіщо, але знала одне. Це не до добра. Однозначно. 

..................

Тим часом на іншій стороні вулиці де йшла Люеро 

– Пане? З вами все гаразд? – молодий чоловік спитав, сидячи у машині на задньому сидінні Олександра, але той похитав голову.

– Ні, Максе... Все добре. – він посміхнувся та ще раз подивився на фото молодої дівчини у своїй руці, а потім на дівчину... Ту саму, що на фото, яка йшла на іншій стороні вулиці. Дивно одягнена, розпатлана, але він впізнав її. Стовідсоткова вірогідність. 

Це була його онучка, яку він ніколи не бачив, окрім на фото, які показувала дочка Олена.

Люеро Корберо... Моя маленька Ері, а ти виросла...