18 – Сумніви

Поліційний відділ №33, Лівий берег

Люеро Корберо:

Якщо бути чесною з вами та головне з самою собою, то скажу що я не впевнена що все роблю правильно. Не те що згідно з законами, порядком та правилами Розслідувань… Тут все в нормі. Все за законом, як вчили в Університеті. Ми все ж таки знайшли докази та пішли писати заяву на арешт Мартіші Давеллін, яку звинувачуємо у викраденні усіх жертв, включаючи Стефанію. Але…

В мене є сумніви. Я сумніваюся, що це дійсно вона. Але через те, що АБСОЛЮТНО все вказує на неї, то зараз, намагаюся себе convencer /переконати/ себе. Вона винна. Мартіша зло й вона краде людей роблячи з ними якісь погані речі! І людей якось змушує забувати себе та своє минуле! Але як? І чи згадала мене тітка Олена?..

Але чому частина мене кричить, що щось не так просто, як здається на перший погляд?!

– От і все. Сьогодні нашу заяву розглянуть та її нарешті арештують. – Я і Святослав вийшли з кабінету Бажана у самих різних настроях. Демон був у гарному настрої, йому не кортіло відзначити наше першу завершену справу, але мені все ж таки просто хотілося побути наодинці зі своїми думками… Тому мій настрій був сумний.

– Так… – я видихнула. Але спокою та якоїсь легкості не відчула, як у Святослава.

– Ері… Щось сталося? Все добре? Ми перемогли,  якщо так можна сказати… Ми розкрили справу. Та навіть не повбивали один одного… – на останніх словах Демон узяв мене за талію та притиснув до себе. Серце зробило кульбіт та почало шалено битися, адже я відчувала погляди наших колег, які як раз кудись йшли.

– Так… Все добре, Свят. Правда. – я намагалася видавити з себе посмішку, але виходило дуже погано. – Не переживай. Я в нормі…

– ШЕВЧУК! – перебив мене голос чоловіка, якого я не знаю та вперше бачу. Хоча ні, не вперше. Мені його лице здається знайомим. Дуже знайомим. Це наш колега, це 100%, але який? З цією справою й забула усіх кого мені представляв та про кого розповідав Святослав минулого разу… Колег в мене дуже багато, соромно не знати когось, але ж… Я новенька у цьому Відділені. Тому зробимо вид, що я впізнала його, а ім’я думаю він у розмові своє назве.

– Арт! Яка зустріч… – Святослав та Артур (ось як його звати, точно!), який був дуже гарним ельфом пожали один одному руки та почали бесіду. – Як в тебе справи? Щось трапилося? 

– Та ні… То я так, хотів запросити тебе та твою дівчину на 20 річчю нашого Відділення. Сьогодні рівно 20 років від того як його відкрили та призначили Бажана нашим головою. Ви прийдете? Через кілька годин в нашій головній залі… Буде алкоголь, їжа та інші напої. Та й взагалі, буде весело! – Артур розповідав так привабливо, що я впевнена, Святослав дуже захоче піти. Але якщо я відмовлюся, то він не піде та дуже буде засмучений тим що пропустив це важливе свято.

– Оттакої! А й забув… Бажан щось таке казав колись, але я забув… – Мій чоловік почесав потилицю. – Але я думаю я прийду. Люеро сьогодні щось втомилася. Мені треба відвезти її додому. Справа видалася важкою, але я прийду. Домовилися. – він кивнув, а я подивилася на нього, наче на Восьме Чудо Світу. 

Вибачте, що? 

Матінко моя відьма, як він здогадався що я не захочу піти на свято? Як? Чи це так помітно по моїй поведінці?!

– Свят… Я піду. Все добре, я в нормі! – прошепотіла я йому на вушко, але той узяв мене за руки подивившись глибоко в мої очі. А я натомість дивилася в його блакитні, наче ясне небо очі. 

– Люеро… Я ж бачу, що ти втомилася. Посидиш вдома в нас, відпочинеш, а я ввечері приїду. Я не буду довго, кілька годин, не більше. Не змушуй себе йти через мене… – Святослав казав це серйозно. Ну правда серйозно. Як тільки міг і я довірилася йому… Не стала перечити та кивнула, посміхнувшись Артуру. Ну тому, який Ельф.

– Добре, Свят… Поїхали, підвезеш мене. До побачення Артуре. Ви там придивіться за моїм Святославом. – говорю це Ельфу та той киває мені.

– Ображаєш! Все буде чікі-пікі! – він мені блимнув оком. – До зустрічі Свят на святі! Побачимось через кілька годин… – Свят попрощався з ним та на тому він зник, а ми не поспішаючи направилися до автомобіля.

…………………..

Через 10 хвилин, в Автомобілі Свята

– Свят… Може все-таки я піду? В мене є час зібратися, я можу за кілька годин повністю зібратися… – говорю я вже в машині, поки ми їдемо додому. Київ великий, багато машин, доріг та усі кудись поспішають. Усі, окрім нас.

– Ері. Я все сказав. Просто не сперечайся, інакше… – Шевчук зупинив авто біля нашого багатоповерхового будинку на паркінгу та поклав мені руку на коліно. Я одразу зрозуміла натяк… Але схоже, одному ДУЖЕ гарячому Демону не кортіло показати мені, що буде якщо я почну сперечатися. 

– Інакше що? – я підіграла, підхоплюючи азарт ситуації та прошепотіла наступні слова йому прямо в губи. Вона була типова для нас, я не слухаюся його, а він біситься. Це… Дуже заводить мене, та схоже не тільки мене. – Покараєш мене? 

– Покараю. Як тоді, вночі, біля стільниці… Пам’ятаєш? – он як! Звісно пам’ятаю! Ніч, грім, дощ, блискавка… Мої руки заведені спереду мене, Демон притискається до мене своїм гарячим тілом… Ситуація була пікантна та напружена, а зараз вона просто пікантна…

Квартира Святослава та Люеро

Я й не помітила, як ми опинилися в нашій квартирі й так, вона вже наша. Святослав відтоді як в мене з’явилося те тату та він зрозумів, що я його Меарі дав чітко зрозуміти, що в його житті є лише я. Та квартира належить не тільки Святославу, а й і мені. І я можу робити тут ремонт, прикрашати, годувати нас обох… Рівноправна мешканка квартири №6. 

А потім, опинилася у ліжку, розпластана, зацілована та залюблена до такого стану, що усі думки геть покинули мою голову. Невідомо скільки часу потому тіло було дуже втомленим, але це була приємна втома. Але факт, що я навіть не могла піти та налити собі води… Був залізобетонним. 

– Я тобі принесу, люба. – Святослав приніс мені стакан води та поцілував мене у лоба. Це був дуже милий жест від якого в мене метелики в животі почали свій танок. Це… Неймовірні відчуття. Коли знаєш, що тебе кохають, піклуються та роблять усе для тебе. Це нагадує Іспанію, де я залишила батьків та усю рідню. Вони про мене теж так піклувалися, майже усі. Хоча я багатьом з них навіть не рідна…