17 - Medallón

Люеро Корберо:

– Добре… Ще кілька питань та ти вільна. – я повернулася зі вбиральні, куди ходила припудрити носика та трохи зібратися з думками.

Ще тоді, стоячи біля дзеркала та поклавши руки на раковину, мені здавалося на мене з іншої сторони дивиться якась дивна жінка, а не звичайна Люеро Корберо, яку я бачу кожного дня. Вона приваблива, впевнена в собі та своїх силах та головне, сяє. Сяє від щастя яке знайшла у вигляді коханого Демона. Але… Але зараз бути щасливою це скарб. А скарби треба берегти.

Ситуація з кожною хвилиною стає напруженіше. Нових жертв все більше й більше. А тут ще й дівчинка… Мені шкода кожного хто зник, усіх, хоч то жінка, хоч то чоловік, але діти… Вони не повинні страждати через проблеми дорослих. Шкода Стефанію… Та й не тільки як жертву, а і як чиюсь дочку. Шкода, що в мене є батьки, а неї немає.

Я обов’язково знайду її! Чого б мені це не коштувало!

– Все добре? – я посміхнулася їй та присіла на своє місце. Роберта Тонкс кивнула та я помітила на ній нову річ.

 Чи він ВЖЕ був на цій дівчині?

Це був невеличкий у вигляді червоного кристала у форму ромба обрамленого золотом на ціпочці та що звисає з шиї. Я почала роздивлятися його уважніше та навіть просканувала магією, щоб буди впевненою, що він звичайний. І зробила це. Він звичайний. Не більше не менше.

– Гарний медальйон… – сказала я та зробила ковток своєї кави.

– О, так… Дякую. Мені подарувала його бабуся зі сторони мами… Я просто забула його вдягти сьогодні та от згадала тільки зараз. – вона подивилася на медальйон так ніжно, як тільки могла і я згадала свою бабусю зі сторони батька… Зі сторони матері, я її не знала та і як мені сказали, вона померла дуже рано. Мене ще не було на світі. А от Бабуся Стелла наймиліша жінка яка навчила мене дуже багато, включаючи в’язання, готувати іспанські страви, а Мама просто готувати, а Дідусь Грегорі ще більше! Він же інженер, навчив трохи зі своєї справи, наприклад, я він чинить автомобілі замовників. А також, що не належить до справи, він знав багато байок, казок тому кожен вечір розповідав мені їх.

– Гарний… Так повернемося до питань. Який ритуал замислює Мартіша? – вирішила з того, що мене цікавить найбільше спитати. Це Мартіша. Сумнівів немає.

– Не знаю… – дівчина замотала головою. – Вона дуже… Скритна людина. Майже ніхто не знає про неї нічого. Навіть я. – сказала Роб.

– Тоді, ще одне питання й все. Ти в цьому всьому спектаклі яку граєш роль? Ти їй дійсно допомагаєш? – питаю та дивлюся в очі. Дівчина на мить завмирає та дивиться на мене у відповідь.

– Я не можу сказати, вибачте… – Присяга на крові. Точно, забула… Ну тоді відповідати їй вже не обов’язково. Відповідь вже й так очевидна, наче сонце як зараз як раз тільки вийшло. Був похмурий день, а зараз сонечко…

–  Я зрозуміла. Дякую тобі за співпрацю, Роб. – я посміхнулася, пожала їй руку, але раптом скрикнула неголосно. Було боляче у руці, а саме в долоні. Наче щось вкололо мене. Але кілець чи подібних прикрас не було на руках, лише та прикраса на шиї, медальйон та і я б відчула щось… Магію можна відчути.

– Все добре? – спитала трохи засмутившись Роб та я кивнула, почавши роздивлятися руку. Але крові не було та й на місці де було боляче все наче добре. Ззовні так точно.

– Нічого… Все добре…. – я прибрала руку та почула знайомий мені голос.

– Люеро Корберо! – і я точно знала кому належить цей голос. Моєму Демону й обернувшись, я побачила як Святослав Шевчук несеться до мене на своїх двох ногах (де його авто? Залишив десь за кутом?) з виглядом який не передбачає щось доброго. В нього з’явилися роги, хвіст рухається зі сторони в сторону, а погляд кричить що зараз щось буде. Наприклад, мені гайки.

– Свят! Любий! – я посміхнулася та помітити не встигла, як він опинився поряд зі мною та стиснув мене у стальних обіймах. – Роздавиш… Свят… – я хотіла б відсторонитися від нього, але Демон не дав. А навпаки, стиснув сильніше. Його руки лежали на моїй талії, але потім перемістилися до лопаток. – Свят? Все добре?

– Люеро Корберо, ти… Ти мене налякала до самих чортів! – прошепотів мій чоловік та уткнувся носом мені в шию. – З тобою все добре? З ким ти зустрічалася? Де твій телефон? Чому я не можу додзвонитися до тебе? ТИ ХОЧ ЗНАЄШ ЯК НАЛЯКАЛА МЕНЕ!

Я слухала це все та мої очі становилися все більше й більше. Я? Налякала Святослава? Цього Святослава який не боїться навіть Смерті?! Абсолютно нічого не боїться і говорить мені це кожного дня?

– Свят… Свят, все добре. Я жива та все зі мною добре. Телефон просто розрядився, а так я зустрічалася з Робертою… – я заблимала очима, розуміючи найголовніше. Я налякала Святослава. І це вперше, коли він виглядає таким стурбованим та наляканим до чортиків…

– Робертою? Ти знаєш що вона має судимість? – спитав Святослав, погладжуючи мене по голові. Я кивнула. – Тож, я злякався що вона може тебе скривдити та головне, зробити тебе наступною… він на мить завмер. – Люеро. Більше ніколи не залишай мене одного. Будь завжди зі мною, зараз такий час…

– Я знаю, що вона теж може бути винувата, але я розмовляла з нею. І вона розповіла та головне підтвердила мої думки щодо Мартіші. Це все Давеллін. Їх зв’язує присяга на крові, тому вона не може мені нічого розповісти. Присяга на крові, якщо ти не знаєш це… – хотіла б почати розповідати йому про саму присягу та як вона діє, але мене перебили.

Ну хто ж знав, що Свят знає це теж? От і я не знала…

– Я знаю, що це Люеро. А далі?.. – спитав Свят та я почала розповідати йому все що почула від Роберти Тонкс і ми обоє зробили висновки. Мартіша Давеллін винувата. Все, навіть її помічниця-Падчірка це підтверджує. А ще,  я це записала на диктофон, але не який в телефоні (адже той сів), а Тата, який подарував мені його перед від’їздом. Все вказує на неї, навіть докази є і тому, ми їдемо у Відділення №33 брати документи на арешт Мартіши та арешт її Салону. Залишилося зовсім трохи, доки ця проклята лавочка не прикриється…