15 - Нова жертва

На наступний день, квартира Свята та Люеро

Святослав Шевчук:

Все складалося як нікуди краще. Люеро та він тепер офіційно пара… Вона його Меарі та тепер, він нікуди її не відпустить. Тату на її руці це підтверджує, а коли вони одружаться (за демонськими законами, вони вже одружені, але їй про це не потрібно знати), офіційно, як того потребує закон України та вона завагітніє, то тату знов зміниться. Стане іншим… Яким точно він не знає, адже в книгах про малюнки Істинних не йшлося. Лише про їх значення текстом.

 А значення малюнка Істинної для першої тату було таким: Кохання то є сила Демона. Істинна його шлях до життя та мріям. Ніхто не розлучить їх коли вони зустрінуться. Навіть сама Смерть.

Тепер, від цього моменту, Шевчук не підпустить нікого до неї та не відпустить її нікуди. Не до яких Денисів не підпустить, які поклали на неї око (А Святослав бачив! Бачив як Ден дивився на неї!). Так би й руки повідривав йому! Клятий перевертень! Чи очі… Вона була вчора наче янгол у тій розкішній сукні. І не на які розслідування одну не пусте. Тільки з нею. Бо буде хвилюватися…

Меарі..

Вона одна, єдина. Ніхто її не замінить. Дана вищими силами та тому її потрібно оберігати, кохати та ніколи не відпускати.

Але все ж таки, у чомусь Люеро права. Жінки в цьому віці вільні та тому, якщо вона все ж таки забажає, то йому доведеться відпустити її. Доведеться пересилити себе та свої бажання, заради справи. Хоча чому справи? Заради Люеро, людей, яких вони рятують… Заради усього цього, щоб у Києві настав мир та спокій. Заради майбутнього.

 – Прокинулася, Ері? – Чоловік погладив свою Меарі по голові, поки та потягувалася на ліжку та розплющувала очі.

– Ері? Це хто? – хіхікнула маленька, але така бажана Відьма. – Моє ім’я Люеро. Не знаємо ніяких Ері…

– Не подобається? – запитав Демон. – Люеро твоє ж повне ім’я, а Ері скорочене… Якщо не подобається, не буду тоді так називати. – цілком серйозно сказав Шевчук. Якщо їй дійсно не подобається, то він відмовиться від спокуси смакувати скорочене ім’я дівчини, яке сам придумав. А якщо й не придумав, то все одно звучить дуже спокусливо. Наче Бог спокуси, Ерос… А Люеро, його Ері, виявилася вночі тією ще спокусницею.

– Та ні… Подобається. Просто тато в дитинстві часто так називав мене. – посміхнулася його Відьма та сіла в ліжку, а тим часом щось на плиті горіло. – Свят… Щось горить.

– Та щоб тебе! – почав лаятися неголосно Святослав під ніс собі та побіг перегортати на іншу сторону млинець, який як виявилося підгорів. От звідки запах гарі. Сніданок вийшов смачний в цілому, Люеро оцінила старання чоловіка, але один все млинець все ж таки згорів, причому дуже сильно… Але як завірила його Ері, то все добре. І в неї таке трапляється.

……………..

15 хвилин потому, на кухні…

Люеро Корберо:

– То який сьогодні в нас план? – роблячи ковток найсмачнішої кави у світі почала я. Млинці вийшли у Свята неймовірно смачні. Але шкода, що швидко скінчилися… – Я б сходила до Роберти, поспілкувалася. Та з Оксаною теж…

– А я б… – у цей момент у Свята задзвонив телефон. – Я зараз, на хвилинку. – і вийшов до коридору, але я чула як він гучно дихає та лається під ніс собі. – От дідько… Добре… Добре, зрозумів. Буде виконано Шеф. – Шевчук повернувся до мене з не дуже гарним настроєм і я зрозуміла що щось трапилося. Щось погане…

– Що там, Свят? – спитала я його.

– Те, чого я боявся найбільше. Нова зникла жертва. – Демон гучно видихнув. – Бажан сказав, що це дочка його знайомого… Пана Малєківа. – Дівчинка? Маленька дівчинка? Але… Але навіщо комусь мала дівчинка?! Це абсурд… До цього були дорослі, як мінімум, їм було понад 18 років.

– Їде. Зараз же. – я встала зі стільця та пішли мити кружку та збиратися. Не можна гаяти час, поки зникають люди. Я так і думала, що щось таке буде… Це було затишшя перед бурею.

Я швидко почала вдягатися, як і Святослав. Не звично, якщо чесно, було вдягатися поки на тебе дивляться… Ми стояли поряд. Я вдягала джинси та рожеву сорочку з піджаком, а він джинси та теж сорочку, але чорну. Нафарбувалася швидко як тільки можна, зачіску навіть не вкладала, по дорозі вже розчісувалася. Поки їхали в машині, на передньому сидінні було сховане дзеркало.

– Це ж якими треба бути покидьками, щоб торкатися дитини… А тим паче вкрасти її! – шипіла я неголосно. – Не вірю… Діти – це неоціненний дар. Їх треба оберігати… А батьки де були?...

– Не знаю. От зараз у її дідуся, товариша Бажана й дізнаємося. – сказав рівно Святослав. Він був дуже серйозним зараз. Не тільки, тому, що вів авто, а й через ситуацію. Напружені були ми обоє, адже ситуація загострилася… Все йшло до чогось страшного, до чогось… Неминучого. Страшного.

…………….

Правий берег, будинок сім’ї Малєків

Дім Малєків ВЕЛИЧЕЗНИЙ. У ньому було багато кімнат, два поверхи, сад поряд, басейн та сучасна вітальня, де й ми присіли на шкіряний диван. У будинку був навіть камін! Виглядав він дуже гарно, металевий, покритий чорною фарбою. Білі стіни на яких висіло багато фото, малюнків (дитячих) та іграшок розкиданих по дому. Схоже, ніхто ще не прибирався тут…

– Це… Ваша онучка? – я роздивлялася на фото на скляному столі, яке приніс нам Максим Малєків, дідусь Стефанії. Милий чоловік, якому було років за 50. Але виглядав він ще непогано для своїх років. Сиве волосся, худе тіло одягнене у зелену сорочку та коричневі штани та чорні черевики.

– Так. Це моя Стефа… Моя душа та мій сенс життя… Я й не думав що таке може трапитися! О, моя маленька Стефа… Де ж ти? – похилий чоловік почав плакати, а Свят подав йому серветки. Хотіла б я це зробити, але не встигла. Сама була в якомусь дивному стані.

– А неї є батьки? Де вони? – спитав мій Демон. Вести розмову мені було важко. Ще трохи і я почну плакати, адже дуже шкода маленьку дівчинку…